Тесс Геррітсен - Смертниці

світло дня проходило в самотнє віконце. На ньому ґрат не було: вони були не потрібні. Вона підняла раму, висунула голову й побачила вузький карниз, падіння з якого потрощило б усі кістки. Це — втеча для самогубців. Зачинивши вікно, вона завмерла, не зводячи очей із дерев.

У лісі швидким світляком блимнуло світло.

— Гебріеле.

— Прекрасно. Ще одна мертва білка.

— Там хтось є.

— Що?

— У лісі.

Він підійшов до неї, вдивився в сутінки.

— Де?

— Щойно бачила.

— Може, авто проїздило.

Гебріел відвернувся від вікна, пробуркотів:

— Чорт, батарейка сідає.

Він кілька разів струсонув ліхтарик. Промінь став яскравіший, а тоді знову почав тьмяніти.

Джейн так і дивилась у вікно, на ліс, який, здавалося, наближається до них. Бере в полон в цьому домі привидів. Спиною пробігся холодок. Вона розвернулася до чоловіка.

— Я хочу піти.

— Треба було замінити батарейки перед виїздом…

— Будь ласка. Негайно.

Він почув тривогу в її голосі.

— Що сталося?

— Не думаю, що то просто проїздило авто.

Гебріел знову розвернувся до вікна, завмер, закриваючи широкими плечима рештки тьмяного світла. Його мовчання налякало її, від тиші серце калатало сильніше.

— Гаразд, — тихо мовив він. — Ходімо.

Вони спустилися драбиною, відступили до коридору, повз кімнату, де в шафі досі лишалася кров. Зійшли вниз сходами, де відтерте дерево досі шепотіло про жахи. П’ять жінок уже померли в цьому будинку, і ніхто не чув їхніх криків.

«Наших теж ніхто не почує».

Вони вибралися на ґанок.

І завмерли, раптово засліплені потужними ліхтарями. Джейн підняла руку, затуляючись від сяйва. Почула, як хрумтять гравієм кроки, і розрізнила примруженими очима три темні фігури, що наближалися до них.

Гебріел вийшов уперед таким швидким рухом, що вона здивувалася, коли він раптом перекрив світло.

— Ані руш, — звелів голос.

— Можна подивитися, з ким я говорю? — спитав Гебріел.

— Назвіться.

— Якщо ви спочатку опустите ліхтарі.

— Ваші документи.

— Гаразд. Гаразд, дістаю з кишені, — сказав Гебріел спокійним, розважливим голосом. — Я не озброєний, моя дружина також.

Він повільно дістав гаманець, простягнув уперед. Хтось його схопив.

— Мене звати Гебріел Дін, це моя дружина, Джейн.

— Детектив Джейн Ріццолі, — виправила вона. — Поліція Бостона.

Вона кліпнула, коли світло ліхтаря різко перемістилося їй на обличчя. Хоча вона не бачила жодного з цих чоловіків, відчувала, як вони вивчають її. Відчувала, як росте гнів, поки відступає страх.

— Що тут робить поліція Бостона? — запитав чоловік.

— А ви що тут робите? — різко відповіла вона.

Відповіді не очікувала — і не отримала. Чоловік повернув Гебріелю гаманець і махнув ліхтарем на темний седан, що стояв за їхнім автомобілем.

— Сідайте. Поїдете з нами.

— Чому? — спитав Гебріел.

— Маємо підтвердити ваші особи.

— У нас літак, рейс до Бостона, — сказала Джейн.

— Скасуйте подорож.

28

Джейн сиділа сама в кімнаті для допитів, дивилася на своє відображення й думала: «Паскудно ж бути з цього боку дзеркала». Вона провела тут уже годину, час від часу підходячи до дверей із марною надією на те, що вони дивовижним чином відімкнулися. Звісно, їх із Гебріелом розділили; так уже це робиться, так вона сама проводила допити. Але все інше в цій ситуації було нове й незнайоме. Ті чоловіки так і не назвалися, не показали документів, не озвучили імен, посад, номерів жетонів. Це цілком могли бути люди в чорному, які захищають Землю від покидьків з усього Всесвіту. Вони привели бранців до будівлі через підземний гараж, тож вона навіть не знала, на кого ці люди працюють, — тільки те, що ця кімната для допитів була десь у межах міста Рестона.

— Гей! — Джейн підійшла до дзеркала, постукала по склу. — Знаєте, ви мені навіть права не зачитали. І телефон відібрали, тож я не можу зателефонувати адвокату. Хлопці, у вас будуть проблеми.

Відповіді не було.

У неї знову почали боліти груди: корова відчайдушно потребувала доїння, але піднімати сорочку перед цим дзеркалом вона не збиралася. Знову закалатала по дзеркалу, дужче. Почувалася безстрашною, бо знала, що це урядові службовці, які не поспішають, намагаючись її залякати. Вона знала свої права, бо як коп забагато зусиль витрачала на те, щоб права зловмисників були дотримані; і тепер, чорт забирай, збиралася взяти своє.

Із дзеркала на Джейн дивилося її власне відображення. Кудлата темна корона волосся, вперта квадратна щелепа. «Придивіться добряче, хлопці, — подумала вона. — Хоч би хто був там, за склом, перед вами розлючений коп, дедалі менше схильний до співпраці».

— Агов! — крикнула вона і знову вдарила по склу.

Раптом двері розчахнулися і, на її подив, до кімнати ввійшла жінка. Хоча обличчя вона мала доволі молоде, не старше п’ят­десяти років, гладеньке волосся було все срібне — разючий контраст із темними очима. Як і колеги-чоловіки, вона була вбрана в консервативний костюм — такий одяг зазвичай обирають жінки, які мають чогось досягати в чоловічих професіях.

— Детектив Ріццолі, — почала жінка. — Вибачте, що вам довелося стільки чекати. Я приїхала, щойно мала змогу. Затори округу Колумбія, самі розумієте. — Вона простягнула руку. — Дуже рада нарешті зустрітися з вами.

Джейн проігнорувала рукостискання, не зводячи очей з обличчя жінки.

— Я мушу вас знати?

— Гелен Глассер, департамент юстиції. І я згодна, ви маєте повне право лютувати.

Вона знову простягнула їй руку, удруге пропонуючи мир.

Цього разу Джейн потисла її. Рукостискання було тверде, мов чоловіче.

— Де мій чоловік? — спитала вона.

— Він приєднається до нас нагорі. Я хотіла скористатися нагодою і спочатку замиритися з вами, а вже потім переходити до справи. Те, що сталося сьогодні ввечері, просто непорозуміння.

— Те, що сталося, — порушення наших прав.

Глассер махнула на двері.

— Прошу, ходімо нагору і все обговорімо.

Вони пройшли коридором до ліфта, Глассер вставила кодовану картку, натиснула кнопку верхнього поверху. З підвалу вони піднялися до пентгаузу. Двері роз’їхалися, і жінки ввійшли до кімнати з великими вікнами та видом на Рестон. Кімната була обставлена невиразно — типово для урядових кабінетів. Джейн побачила сіру канапу й крісла на бляклому килимку, стіл із кавоваркою й тацею блюдець і чашок. На стіні висіла самотня оздоба — абстрактна картина з пухнастим оранжевим м’ячем. «Повісь таку в поліцейському відділку, — подумала вона, — і якийсь розумник точно домалює на ній мішень».

Ліфт зарипів, вона розвернулася й побачила, як із нього виходить Гебріел.

— Усе гаразд? — спитав він.

— Електрошокер був не надто приємний. Але так…

Джейн замовкла, упізнаючи чоловіка, який щойно вийшов з ліфта за Гебріелом. Це його обличчя вона сьогодні бачила на відео з місця злочину.

Джон Барсанті кивнув.

— Детектив Ріццолі.

Джейн глянула на чоловіка.

— Ти розумієш, що відбувається?

— Сядьмо всі, — сказала Глассер.