Джеймс Хедлі Чейз - Реквієм блондинкам

робити неустанно. Я хочу, щоб ви, Реґу, пішли у «Вуличне фото» і вияснили, чи бував там Тед Еслінгер. Спочатку перевірте це. Також спробуйте з’ясувати, хто саме забирав фото інших трьох дівчат — Люсі Мак-Артур, Віри Денґейт та Джой Кунц. Виясніть це — і тоді ми вирішимо, що робити далі. А тепер — до діла!

Реґ відповів:

— Гаразд! Спробую все розвідати!

Коли він пішов, я звернувся до Одрі:

— Послухай-но, крихітко! Я би хотів, щоб ти перевірила Теда Еслінгера. Дізнайся, що він робив у ті вечори, коли зникали дівчата. Перевір його алібі. Будь милою з хлопцем і не випускай його з поля зору. З’ясуй, чи нема у нього якихось нав’язливих думок. Якщо ми чогось не пропустили, то всьому цьому може бути лише одне пояснення: — Тед — божевільний. Тож спробуй вияснити, чи це насправді так.

Одрі кивнула.

— Гаразд, — сказала вона. — Я спробую все зробити. А чим займешся ти?

— Мені саме час зустрітися з Максом Еслінгером, — відповів я. — Хочу поглянути на його похоронне бюро. Можливо, мені вдасться щось там знайти.

Вона взяла рукавички та сумочку.

— Тобі сподобається Макс Еслінгер, — зауважила вона. — Присягаюсь, він непричетний до усієї цієї справи, і ти дійдеш такого ж висновку, щойно із ним зустрінешся.

Я притягнув її до себе.

— На щастя, ти не така підозрілива й похмура, як я, — констатував я, цілуючи її.

Вона відштовхнула мене.

— Досить! — суворо промовила вона. — Руки геть!

— Іще хвилинку! — промовив я благально, знову пригортаючи її до себе. — Хіба ж я не казав, що старший партнер тут я? Тож слухайся мене!

— Увесь час? — перепитала вона, посміхнувшись.

— Увесь час! — підтвердив я.

На мить в кімнаті стало тихо.

Розділ сьомий

Я зупинив своє авто перед двоповерховою будівлею з сірого каменю та з великою вітриною, у верхній частині якої золотими літерами було виведено: «Кренвільське похоронне бюро». У центрі вітрини на підставці красувалася масивна дубова труна, а поруч стояла велика чорно-біла ваза зі штучними ліліями.

Скляні двері м’яко відчинилися. Повітря в приміщенні, застеленому пурпуровим килимом, було просякнуте запахом бальзамувальної рідини — пахучої, солодкуватої та нудотної. Я зачинив за собою двері та ніяково роззирнувся.

Біля протилежної стіни стояла виставкова труна з чорного дерева та чудернацькими срібними ручками. Запах смерті наче ширяв в повітрі, і від цього мені стало не по собі.

Углибині кімнати з мідного карниза звисали чорні оксамитові портьєри. Вочевидь, вони приховували двері. Поки я отак стояв, штори розсунулися і звідти виплив чоловічок. Виглядав так, наче щойно втік із шоу жахів. Обличчя його було безкровне, а сам він дуже нагадував скелет. Його солом’яне волосся було напомаджене і щільно прилягало до черепа, а запалі чорні очі горіли якимось пекельним полум’ям. Він підозріло оглянув мене і м’яким безбарвним голосом запитав, чим може бути корисним. Він так сильно нагадував упиря, що на мить я навіть утратив дар мови.

— Чи можу я бачити містера Еслінгера? — врешті вичавив я з себе.

— А хто його питає? — перепитав чоловічок непривітним безбарвним голосом.

— Скажіть, що його хоче бачити детектив із Міжнародного бюро розслідувань, — сказав я, витягаючи пачку «Лакі страйк» і не зводячи з нього погляду.

Він швидко відвів очі, але я встиг помітити в них страх.

— Я доложу йому про вас, — сказав чоловічок, — однак він зараз дуже зайнятий.

— А я й не поспішаю, — озвався я, кидаючи сірника на підлогу. — Просто повідомте йому про мене, а я тим часом роззирнуся довкола.

Він пильно глянув на мене і вийшов.

Я глибоко затягнувся і вичекав трохи. Потому підійшов до виставкової труни та уважно її оглянув. Вона була прекрасно зроблена, і мимоволі я подумав, а чи не підійде вона мені. Хоча вона й видавалася завузькою, в довжину мала б підійти... Після детальних оглядин труни впродовж кількох хвилин я цілком вдовольнив свій інтерес і підійшов до прейскуранта, що висів у рамочці на стіні, де була зазначена вартість домовин та всі можливі матеріали, з яких її можуть виготовити. Я був здивований, як зовсім недорого тебе можуть доправити в підземне царство.

— Ви хотіли мене бачити? — м’яко запитав голос за спиною.

Я злякано підскочив.

Макс Еслінгер був копією свого сина — тільки більш древньою, якщо можна так висловитися. Риси обличчя різкіші, очі глибокодумніші, однак схожість просто разюча.

— Можливо, ви вже чули про мене, — сказав я. — До сьогоднішнього ранку я працював на Вулфа.

Він посміхнувся і простягнув мені руку.

— Звісно ж, що чув, — сказав він приємним баритоном. — Ви — детектив із Нью-Йорка, чи не так? Радий з вами познайомитися. То ви вже не працюєте на Вулфа?

Ми потисли один одному руки.

— В нас виникла розбіжність поглядів, — сказав я з кривою усмішкою. — Тому ми й розсталися.

Еслінгер із розумінням хитнув головою.

— Боюся, що з Вулфом нелегко мати справу — я знаю його давно. Прошу, проходьте в мій кабінет! Там ми зможемо спокійно поговорити.

Я пройшов за ним у двері, прикриті чорними оксамитовими портьєрами, і далі коридором; проминувши кілька дверей, ми нарешті зайшли в приємну, гарно умебльовану кімнату.

Він показав мені на крісло, а сам сів за високий, масивний стіл.

— То чим можу бути вам корисний, містере Сп’юек? — поцікавився він, висуваючи шухляду і дістаючи звідти пачку сигар.

Я хитнув головою.

— Не мені особисто, — уточнив я, запалюючи свою сигарету. — Як я вже казав, сьогодні вранці я припинив працювати на Вулфа. Але мене зацікавила ця справа, містере Еслінгер, тож хотів би знати, чи не заперечуватиме ви, якщо я працюватиму разом із міс Шерідан. Вам це нічого не коштуватиме. Вулф видав мені аванс на розслідування цієї справи, і я не бачу підстав повертати йому гроші. Я хотів би з’ясувати все для себе — до того, як повернуся в Нью-Йорк.

Я був здивований, помітивши, що його обличчя враз прояснилося.

— Це було б вельми великодушно з вашого боку, містере Сп’юек! Мушу визнати, що досі так нічого й не було зроблено. А я дуже зацікавлений в тому, щоб розплутали справу!

Сумнівів у його щирості не було, і я згадав слова Одрі про те, що він