Мілан Кундера - Жарт

врешті, й Павел подарував їй ту дешеву (але, як спогад, таку дорогу) дрібничку; відтоді Гелена весь час носила її при собі, для неї вона була як послання (я спитав яке, і вона сказала: «Послання радості»), яке вона покликана нести до кінця своїх днів.

Щоки її шарілися, вона сиділа переді мною (спідниця задерта, видно підв’язки, причеплені до модних чорних трусиків з еластику), та зараз її заступив інший образ: із її розповіді про тричі подаровану бляшку переді мною постала вся особистість Павла Земанека.

Я й на мить не повірив у казочку про червоноармійця Сашу. Навіть якби він існував, то його реальне життя нічогісінько не означало б порівняно з тим широким жестом, яким Павел Земанек учинив з нього легенду всього свого життя, священну статую, знаряддя зворушення, сентиментальний аргумент і об’єкт ушанування, якому його дружина (вочевидь, відданіша, ніж він) поклонятиметься (старанно і вперто) до самої своєї смерті. Здавалося мені, наче серце Павла Земанека (серце, що розбещено виставляло себе напоказ) присутнє тут; я знову побачив себе посеред тієї сцени п’ятнадцять років тому: великий амфітеатр аудиторії факультету природничих наук; на сцені, посередині за довгим столом, Земанек, біля нього гладка дівка з косою, вбрана у недоладний светр, з другого боку якийсь молодик із райкому. Над сценою широкий чорний прямокутник дошки, а ліворуч, на стіні, портрет Фучика. Перед сценою півколами спускаються в діл ряди студентських ослонів, на одному з них сиджу я, молодший на п’ятнадцять років, дивлюся моїми тодішніми очима на Земанека, який оголошує, що зараз розглядатиметься «справа товариша Яна», чую, як він каже:

«Зараз я прочитаю вам листи двох комуністів». Він робить коротку паузу, бере тоненьку книжечку, проводить долонею по світлій хвилястій чуприні і дзвінким, майже ніжним голосом починає читати:

«Довго ж ти барилася, пані Смерте! Проте я сподівався, що ще чимало часу спливе, аж зустрінуся я з тобою, що проживу вільною людиною, працюватиму ще багато, багато кохатиму, багато мандруватиму світом…» Я впізнав Фучиків: «Репортаж з-під шибениці». «Любив я життя, тож за його красу пішов воювати. Я любив вас, люди, і щасливий, коли ви відповідали мені тим самим, і страждав, коли ви не розуміли мене…» То була священна книга тієї пори, потайки написана в тюремній камері, її видали мільйонними накладами, читали по радіо, включили до шкільної програми; Земанек цитував нам найславетніші уривки, які кожен знав напам’ять. «Нехай ім’я моє не відлунює сумом. Це моя остання воля, яку сповіщаю я тобі, тату, тобі, мамо, і вам, дві мої сестрички, й тобі, моя Густино, і всім вам, товариші, яких я любив…» На стіні висів портрет Фучика, репродукція зі славетної роботи Макса Швабінського, старого художника «прегарної Європи», віртуоза алегорій, пухкеньких жіночок, метеликів та інших красивостей; кажуть, після війни до нього завітали товариші й попросили намалювати портрет Фучика з єдиної світлини, що якось уціліла, і Швабінський одним штрихом (у профіль), із притаманною йому вишуканістю, продиктованою смаком, написав той портрет: на лиці завмер майже дівочий вираз, воно було завзяте, осяяне натхненням, неначе аж прозоре і таке гарне, що навіть люди, котрі знали Фучика, віддавали перевагу тому портретові, а не спогадам про живе обличчя. І Земанек читав далі, й усі в залі мовчки і напружено слухали його, а гладка дівка на трибуні не зводила з нього захопленого погляду; Земанек змінив тон, голос його став майже погрозливий, тепер ішлося про зрадника Мірека: «І треба ж таке, адже був це твердий чоловік, не відступив перед кулями, коли воював в Іспанії, не зламався під час тяжких випробувань у французькому концтаборі! А тепер блідне, як побачить нагайку в руках гестапівця, й ладен зрадити всіх, щоб порятувати свою шкуру. Така поверхова вона, ця мужність, яка щезає від кількох ударів нагайкою! Як і його переконання… Відколи він почав думати про себе, він все утратив. Щоб порятувати свою шкуру, він віддав на смерть своїх друзів. Піддався страху й зі страху зрадив товаришів…». На стіні видніло мрійливе, гарне Фучикове лице, як видніло воно на стінах тисяч інших офіційних зал, на ньому застиг вираз молодої закоханої дівчини, такий гарний, що, дивлячись на нього, мені соромно було не лише своєї помилки, а навіть моєї зовнішності. А Земанек читав далі: «Вони можуть забрати наше життя, правда ж, Густино? Але нашої честі й нашої любові вони не заберуть. Ох, люди, чи можете ви уявити собі, якби нам довелося знову зустрітися після цих катувань? Зустрітися, щоб знову розпочати вільне життя, осяяне творчою працею? Утілити все, чого ми прагнемо, до чого докладаємо всі наші зусилля, те, заради чого ми тепер помремо?». Виголосивши патетичним тоном останні фрази, Земанек замовк.

Потім сказав: «Це лист комуніста, написаний у тіні шибениці. Тепер я прочитаю вам інший лист». І запитував три короткі, кумедні, огидні фрази із моєї поштової картки. Потім замовк, у залі теж мовчали, і я зрозумів, що мені край. Мовчання тривало довго, і Земанек як видатний постановник не уривав його. Урешті попросив мене висловитися. Я знав, що вже нічого не зможу порятувати; якщо вже мій захист таке невелике враження справив в інших місцях, то який уплив може він справити сьогодні, коли Земанек поставив мої коротенькі фрази у порівняння з Фучиковими стражданнями? Нічого мені не залишалося, як тільки встати і говорити. Я ще раз пояснив, що написав це задля простісінького жарту, засудив недоречність і грубість того жарту, каявся в індивідуалізмі, схильності до «інтелігентності», у відірваності від народу, сказав навіть, що схильний до марнославства, скептицизму, цинізму, але присягався, що, попри все це, відданий партії і ні в якому разі не належу до її ворогів. Розпочалося обговорення, товариші вказували на те, що мої погляди суперечливі, запитували, в який спосіб людина, що сама себе вважає циніком, може бути віддана партії; якась дівчина з нашого курсу нагадала мені декотрі мої непристойні слівця й запитала, чи, на мою думку, можуть вони лунати із вуст партійця, інші вдалися до абстрактних розбалакувань про дрібнобуржуазну психологію, типовим прикладом якої уявлявся їм мій внутрішній світ; загалом усі погоджувалися з тим, що моя самокритика неглибока і що їй бракує щирості. Потім гладке дівчисько, що сиділо на трибуні коло Земанека, запитало мене: «Як ти гадаєш, що сказали б про твої слова товариші, яких катувало гестапо і які пішли на смерть?». (Я згадав про батька і зазначив, що всі вдають, ніби не знають про те, як він загинув.) Я не сказав ні слова.