Мілан Кундера - Жарт

Дівчисько повторило своє запитання. Воно хотіло, щоб я відповів. Я сказав: «Не знаю». — «То подумай трохи, може, таки додумаєшся!» Клята дівка хотіла, щоб від імені мертвих товаришів я сам виголосив собі суворий присуд; аж тієї миті мене охопив напад такого неочікуваного, раптового й несамовитого шалу, що, у відчаї від самокритики, яку доводилося повторювати цілими тижнями, я відтяв: «Вони дивилися в обличчя смерті. Вони не чіплялися б до дрібниць. Прочитавши ту поштову картку, вони, може, посміялися б!».

Як по правді, гладке дівчисько давало мені шанс бодай якось порятуватися. Останню нагоду зрозуміти сувору критику товаришів, знову прилучитися до них, ототожнитися з ними і, завдяки тому ототожненню, дістати змогу випросити за це у них розуміння. Та внаслідок тієї необдуманої відповіді я умить викинув себе зі сфери їхнього мислення, відмовився відігравати роль, яка розігрувалася на сотнях зборів, сотнях дисциплінарних обговорень і сотнях судових процесів: роль підсудного, який пристрасно звинувачує себе (ототожнюючись у такий спосіб із суддями) й отак намагається випросити прощення.

Знову запанувало мовчання. Поклав кінець йому Земанек. Він сказав, що не може уявити собі, що ж смішного може бути в моїх антипартійних висловлюваннях. Знову навів Фучикові слова і заявив, що у критичних ситуаціях вагання і скептицизм неухильно обертаються зрадою й що партія — це фортеця, в якій немає місця зрадникам. Мій виступ, додав він, свідчить про те, що я нічогісінько не зрозумів і що мені не лише немає місця в партії, а не заслуговую я навіть на те, щоб робітничий клас витрачав кошти на моє навчання. Він запропонував виключити мене з партії, а також із університету. Люди в аудиторії попіднімали руки, і Земанек звелів мені віддати партійний квиток і піти звідтіля.

Я підвівся і поклав партквиток на трибуні перед Земанеком. Він і не глянув на мене; він уже перестав мене бачити. Тепер я бачу його дружину, що сидить напроти мене, п’яна, щоки червоні, спідниця задерта по пояс. Вгорі її гладкі ноги облямовані чорними еластиковими трусами; роками розчепірювалися й стулялися вони згідно з ритмом життя її чоловіка. Я провів по них долонями, і враження в мене було таке, наче я тримаю в руках самісіньке Земанекове життя. Потім глянув на Геленине обличчя, в її очі, що мружилися від моїх дотиків.

4

«Роздягайтеся, Гелено», — сказав я їй неголосно.

Вона підвелася з дивана, і задерта спідниця упала їй нижче колін. Глянула мені у вічі й, не кажучи ні слова (та не відводячи погляду), поволі розстебнула замок спідниці. Спідниця вільно ковзнула вниз; вона вивільнила з неї ліву ногу, правою ногою зачепила її і, взявши до рук, повісила на стілець. Тепер вона була у светрі й комбінації. Потім, нахиляючи голову то туди, то сюди, скинула светр і теж повісила його на спинку стільця.

«Не дивіться», — попросила вона.

«Я хочу вас бачити», — сказав я.

«Ні, лиш не тоді, коли я роздягаюся».

Я підійшов до неї. Обнявши її попід пахвами, ковзнув долонями по її стегнах; під трохи вогким від поту шовком комбінації відчув м’яку округлість її тіла. Вона звела обличчя, вуста її розтулилися (сіпнувшись) від багаторічної звички до поцілунку. Та я не хотів її цілувати, хотів радше дивитися на неї, причому так довго, як тільки можливо.

«Роздягайтеся, Гелено», — повторив я, відходячи на кілька кроків, щоб скинути піджак.

«Забагато світла тут», — сказала вона.

«Це те, що й треба», — сказав я їй і повісив піджак на спинку стільця.

Вона скинула комбінацію і жбурнула її на светр і спідницю; відстебнула і одну за одною скинула панчохи; не жбурнула їх, а понесла до стільця і дбайливо поклала; потім випнула груди і сягнула руками поміж лопатки; минуло кілька секунд, аж її плечі опустилися разом із бюстгальтером, що ковзнув її грудьми; стиснуті поміж плечима і руками, її перса стулилися докупи, великі, повні, бліді й, звісно ж, трохи обважнілі.

«Роздягайтеся, Гелено», — сказав я їй востаннє. Вона глянула мені у вічі, потім скинула чорні еластикові труси, що тісно облягали її, і кинула їх туди, де вже лежали панчохи і светр. Вона була гола.

Я уважно фіксував найменші подробиці тієї сцени: адже йшлося мені не про те, щоб сягнути швидкої утіхи з жінкою (будь-якою), мені кортіло у щонайменших подробицях заволодіти чужим інтимним світом, причому опанувати його за пів дня, упродовж однісінького акту кохання, під час якого я повинен бути не лише тим, хто поринає з головою у пристрасть, а й тим, хто чатує на прудку здобич, а отже, бути надзвичайно уважним і пильним.

Досі я володів Геленою лише поглядом. Ще й зараз тримався я від неї на відстані, хоч вона, навпаки, вже прагнула палкого контакту, що захистив би її тіло від холодного погляду. Навіть на віддалі цих кількох кроків я вже відчував вогкість її вуст і чуттєву нетерплячку її язика. Секунда, дві — і я вже був перед нею. Ми обнялися, стоячи посеред кімнати, поміж двома стільцями, закиданими нашим одягом.

Вона пробурмотіла: «Людвіку, Людвіку, Людвіку…». Я попровадив її до дивана. Поклав її. «Іди, іди! — сказала вона. — Іди до мене, йди…»

Дуже рідко буває так, що фізичне кохання поєднується із духовним. Що ж, власне, робить душа, коли тіло зливається (отим незабутнім, універсальним і незмінним порухом) з іншим тілом? Так багато всього вона встигає вигадати за той час, усталюючи в такий спосіб свою перевагу над монотонністю тілесного життя! З такою зневагою ставиться до тіла, що служить їй (як і тіло іншого) тільки приводом для того, щоб розвинути в тисячу разів потужніші фантазії, ніж ті, що криються у двох сплетених тілах! Чи й навпаки: так уміє вона принизити тіло, кинувши його в обійми хибких конвульсій, що скидаються на гойдання маятника вперед і назад, а сама тим часом поринає думками (вже втомлена тілесними примхами) деінде: у шахову партію, у згадку про сніданок або ж у читання.

Чужі одне одному тіла поєднуються часто. Буває навіть так, що й душі можуть зливатися. Але в тисячу разів рідше трапляється, що тіло зливається зі своєю душею, причому так гармонійно, що разом із нею може поділяти пристрасть…

Що ж робила моя душа, коли тіло моє кохалося із Геленою?

Моя душа бачила жіноче тіло. До нього вона була байдужа. Вона знала, що це тіло має для неї сенс лише тому, що його звик бачити і кохати той, кого тут не було; тим-то й намагалася