Антон Дмитрович Мухарський - I am not Russia: неполіткоректний антифеміністичний чоловічий роман

у своїй виставі, бо не хочу, аби інші актори почувалися гарніром до «котлети по-київськи», на роль якої, очевидно, претендуєте ви. Моє творче кредо — це командні дії та ансамблева гра. Мені в трупі не потрібні актьори-звьозди. Мені потрібен театр-звєзда!

Його спітніле юдейське обличчя бризкало на мене слиною крізь вузенький ротовий отвір, повний жовтуватих кривих зубів. Ручки стискалися в смішні кулачки, а шия видовжувалася, як у гусака. Так і підмивало сказати щось відверто антисемітське. Я ледве стримався, але конфлікту не уникнув, бо, несподівано для себе, наважився на відверте хамство:

— Та якщо хочете знати, то вистава ця існує тільки завдяки мені, а вся ваша режисура — фуфло.

— Шикарно! — задихнувся автор фуфла. — Можемо вважати, що на цьому наша співпраця у Києві закінчується, і я зможу пошукати вам заміну?

— А чому у Києві? Пошукайте її прямо зараз. Хай Цар-Підлядський мене замінить, подібно до того, як він замінив Лажу. Хіба не ви неодноразово казали, що в театрі незамінних нема? То в чому справа?

— Це нечесно щодо колективу! — крикнув мені у спину режисер, коли я рушив до виходу. — Ви негідник, Капітанський! Негайно пообіцяйте мені, що дограєте всі вистави до кінця!

— Я подумаю, якщо ви зі мною чемно поводитиметесь, — не обертаючи голови, відказав з ядучою посмішкою на обличчі.

— І ви зовсім не переймаєтеся тим, що подумають про вас колеги?

— Мені байдуже, що подумають про мене колеги! Хай переймаються тим, що подумаю про них я!

Мак-Лох чекав на протилежному боці вулиці.

— Радий бачити тебе, друже, — ухопивши за лікті, двічі приклався своєю короткою борідкою до моїх щік, наче ми дійсно вже стали старими друзями.

Від старця тхнуло знайомим мені парфумом «Хьюго Босс».

— Bay! — я ошелешено відсторонився, розглядаючи його шикарний смокінг і жовто-блакитну (насправді золото-синю) краватку-метелик та піжонську хусточку в тон, що стирчала з нагрудної кишеньки. — Я теж хотів би так виглядати у своєму зрілому віці. Нас сьогодні прийматиме Її Величність королева Великобританії?

— Не зовсім, — усміхнувся старий, — але рівень заходу дуже високий. Там будуть усі, включаючи Спілберґа. Ти чув про такого режисера, як Ларс фон Трієр?

— Ні.

— Геніальний чувак. Мій протеже. Сьогодні представляв в Единбурзі свій новий фільм «Розсікаючи хвилі». Емілі Вотсон зіграла геніально. Гадаю, вона отримає за цю роль «Оскара». Принаймні я зроблю все можливе... Ходімо до автівки...

Мак-Лох люб’язно спрямував мене у бік Фредерік-стрит.

— Про що фільм?

— Звичайна шотландська дівчина, глибоко віруюча, закохується та одружується з норвезьким нафтовиком, з яким стається нещасний випадок. Травма хребта і пожиттєва знерухомленість. Він дуже страждає від того, що не може задовольнити плотські бажання своєї коханої, і нарешті просить її переспати зі своїм другом. Емілі геніально передає страждання дівчини, вихованої у суворих релігійних правилах, яка заради коханого зважується на подібне. І стається диво! Здавалося, безперспективно приречений нерухомий овоч починає одужувати... Цікавий поворот, чи не так?

— Ви маєте на увазі, що плотський гріх має лікувальні здібності?

— Ще й які, мій друже! Обов’язково подивися це витончене кіно. Здається, вийшов справжній шедевр.

Ми зупинилися біля кутастого раритетного авто кольору глибокої сірої шиншили з хромованими фарами, бампером та ковпаками на колесах.

— Класичний «Бентлі Салун» 1935 року, — гордо глянув на авто Мак-Лох. — Моя улюблена модель. На відміну від гонорових нуворишів, які обирають «Роллс-Ройси» з водіями, я волію їздити за кермом сам. Бентлі з особистим водієм — взірець несмаку і кітчу. Тому у тебе сьогодні буде дуже дорогий шофер. Сідай, — підморгнув хитрим сірим оком з поросячими віями, широко розчахуючи переді мною дверцята.

Ми досить довго кружляли містом. Дивлячись у вікно, я краєм вуха слухав мого благодійника, з вуст якого раз у раз зривалися зоряні прізвища тих, кому він складав протекцію на шляху до світової слави.

За вікном пропливали яскраво освітлені вітрини магазинів. Спершу вони виглядали цілком сучасно. Але поволі вогні тьмяніли, написи на вивісках викручувалися й танцювали у стилі шрифтів епохи арт-деко. Вони запрошували придбати нові моделі корсажів, зубний порошок, відвідати виставку сучасних досягнень оптики, зазирнути до крамниці «Готового одягу містера Вулфорта», а також поласувати еклерами у кав’ярні «Париж».

Аж ось мою увагу привернув справжнісінький кеб, що проїхав повз. Вуличне світло робилося дедалі темнішим, і я побачив, що замість електрики в ліхтарях горять газові ріжки. І це був тільки початок тих дивних пригод, які чекали на мене цієї ночі.

Шиншиловий «Бентлі» зупинився біля височенної глухої стіни з темними вікнами. Яскраво освітленим був лише під’їзд, до якого вів перекинутий через рівчак місток із залізними бильцями, дуже схожий на корабельний трап.

Море було десь близько. Усе довкруж просякло пахощами прілих водоростей, мазуту, риби, гнилих мушель та іржавого заліза. Я це відчув, коли величезний ліловий негр у червоній лівреї та білій перуці з буклями розчахнув дверцята, запопадливо захистивши мене великою парасолею від мокрої мжички, що сипала з неба.

«Дивно, — подумав я, вибираючись з авто, — у центрі міста задуха і ясне небо, а тут дощ і максимум дванадцять градусів. Знову цей Мак-Лох щось мутить...»

— Привіт, Томасе, що всі гості вже зібралися? — запитав старий у негра, стягуючи з рук яскраво-жовті лайкові рукавички.

— Так точно, ваше прєвасходітельства, все ждут только вас...

— Йолоп, — розчаровано зітхнув продюсер, кидаючи рукавички в салон, — я ж до тебе звернувся не російською, а українською.

— Віноват-с, ваше високапрєвасходітельства. Запамятавал, что ета два разних язика. Слишу славянскую рєчь, а славянє — ета русскіє...

— Ну-ну, занадто тупий ще, аби розбиратися у таких складних матеріях. Ще раз зробиш помилку — поїдеш мити казани. Зрозумів?

— Так точьна, ваше прєвасходітельства.

— Нездара, — промовив до мене сер Мак-Лох, коли ми, подолавши трап і невеличкий вестибюль, опинилися віч-на-віч у кабіні доволі сучасного ліфта. — Ніяк не може звикнути до того, що СРСР уже нема і то може бути образливо для гостей, коли до них звернуться не національною мовою.

— Нічого страшного. У Києві майже всі розмовляють російською.

— Realy?

— Да. Абсолютно мєщанскій город...

На останньому, шостому, поверсі перед дверима ліфта на нас вже чекав інший ліловий негр з буклями в такій самій червоній лівреї.

— Вітаю вас, панове, — чемно схилив він перед нами голову, звертаючись вишуканою українською. — Чим я можу бути корисним?