Антон Дмитрович Мухарський - I am not Russia: неполіткоректний антифеміністичний чоловічий роман

містера Джона я не побачив. Натомість старий спокійнісінько потягував мінеральну водичку. Гранчаста чарка з лакричною настоянкою, як і хвилину тому, майоріла полохливим вогником.

— Казав же вам, не треба поправляти ту кляту свічку, нехай би собі капотіла. Дмухайте, дмухайте швидше, бо не можна, аби лакрична настоянка перегрілася.

Я дмухнув і синій вогник згас.

Потім ми дегустували різні напої й гомоніли спершу про такого собі Медведчука, якого сер Мак-Лох відрекомендував: «Дуже компетентна в юридичних питаннях людина». Потім перейшли до кандидатури голови Нацбанку Ющенка, якого містер Джон особисто познайомив у літаку з Кетрін Клер.

— Перепрошую, з ким?

— Катя Чумаченко — наш агент з української діаспори, приставлений до Віктора, аби особисто впливати на його рішення, бо він натура нестійка, рефлексивна. Готуємо його на майбутнє президентство. У вересні цього року має ввести в обіг нову українську валюту — гривню. До речі, ви чули про молодий гурт «Океан Ельзи» зі Львова?

— Не чув...

— Соліста звати Славік Вакарчук. Його кандидатура зараз розглядається на роль українського молодіжного месії. Якщо все піде за планом, то в майбутньому, хтозна, може теж стане президентом, як, приміром, Гавел у Чехії, якого ми готували до президентства цілих тридцять років. Погодьтеся, світ утомився від президентів-бізнесменів і політиків. Творчі натури куди цікавіші на цих посадах. Узяти до прикладу нинішнього Папу Римського. Він же теж у юності п’єси писав. Свята людина. А про Сергія Жадана щось чули?

Я знову трохи розгублено похитав головою — «не чув».

— Гарний поет, а головне — що ідейний лівак. Днями теж беремо його в розробку.

Ми спілкувалися з Мак-Лохом ще сорок чотири з половиною хвилини. Після історії з лакричною настоянкою я ледь не щохвилини дивився на годинник, намагаючись тримати час під контролем.

— Я заїду по вас у наступну неділю, — зазирнув він у розчахнене вікно таксі перед тим, як відправити мене додому, розрахувавшися з водієм наперед.

— Дякую за пропозицію і прекрасний вечір.

— До зустрічі!

Дорогою голова моя йде обертом чи то від лакричної настоянки, чи то від майбутніх перспектив, які малювала збуджена уява.

У цих мареннях я бачив себе поруч із Марлоном Брандо, Де Ніро, Аль Пачіно та іншими голлівудськими зірками. Все це може здатися лише мріями... Але віск від свічки на моєму плечі був справжній.

Здається, життя закладало крутий віраж.

Частина третя

Операція HOHOL

Глава перша

Я не люблю гівняних людей і вони відповідають мені взаємністю.

От і питання: як відрізнити гівняних людей від не гівняних? І чи не можуть одні під тиском зовнішніх обставин перетворюватися на інших, та навпаки? Чи не є гівно, яке ми бачимо в інших, лише дзеркальним відбитком того гівна, що міститься в нас самих?

Учора уві сні до мене приходив мій Наставник, із яким у нас відбулася вкрай неприємна бесіда. Усівшися на краєчку ліжка, він проказав:

— Ми впритул наближаємося до кульмінації цього твору. Чи не страшно тобі зазирнути в очі дияволу? Чи готовий ти стати з ним на герць?

У вікно через незабрану фіранку зазирав молодий місяць.

— Я не зовсім розумію, про що йдеться. Який диявол? Який герць? — поморщив уві сні носа, закинувши за голову занімілу руку.

— Наближається вирішальна мить, коли тобі належить здійснити вибір, від якого залежатиме твоя подальша доля, а значить, і доля всього людства.

— То підкажіть, що я маю робити?

— Дослухатися до свого серця.

— Я дослухаюся. І знаєте, що воно мені підказує? Я хочу бути! Чуєте? Бути, а не жевріти в небутті. Я хочу бути визнаним і знаменитим. А ще заробляти такі гроші, які дозволяли би ніколи про них не думати. Мені набридло моє зашмаркане, вбоге життя у богом забутій країні катастроф, яку весь світ асоціює як не з Чорнобилем, так із голомозими скіфськими мармизами моїх співвітчизників-заробітчан. Україна? Не знаю такої держави... Територія, заселена жлобами, народними депутатами та їхнім електоратом, який продає свою душу за гречку. Витолочене пострадянське царство без пристойного театру, музики, літератури та кінематографа. Геть до Варшави, Парижа, Лондона... Куди-небудь, тільки геть!

Наставник тихо розчинився в передранішніх присмерках, а я все продовжував вихекувати із себе уві сні прокльони на адресу країни, що мене породила.

Прокинувся весь у липкому поті, що стікав по шиї.

Два дні тому на Единбург впала спека. Місто, розжарене за день сонцем, зовсім не охолоджувало нічне повітря, що задухою запливало до кімнати крізь розчахнуте вікно. Будильник біля ліжка показував п’яту годину ранку. Я перевернув мокру подушку сухим догори і лежав у ліжку абсолютно голий, намагаючись заснути.

Думав про смерть.

Знаєте, як би мені хотілося померти? Навесні, у саду, повному квітучих яблунь та галасливих правнуків. Я би сидів у глибокому лозяному кріслі і років мені було б далеко за дев’яносто. А перед тим я придумав би для дітлахів таку гру: заховав десь на дніпровських пагорбах скарб (усе, що заробив за життя і переплавив у золото), дав би їм у руки карту, сказавши: «Шукайте!».

Вони б увесь день бігали веселою зграєю понад Дніпром, і прийшли б до мене надвечір із великим глеком. Замурзані, щасливі. «Дідусю, ми знайшли твій скарб!» Аж гульк — а я мертвий. Сиджу в кріслі всміхнений, а на мене сиплеться яблуневий квіт.

І тоді б мої діти сказали нащадкам: «Він прожив довге і щасливе життя. Дай Боже, всім таке прожити!». І ніхто б не плакав. А узяли б, розклали багаття і спалили мене, розвіявши попіл над Дніпром.

Сер Мак-Лох заїхав по мене в неділю після вистави, як і обіцяв.

Того вечора я грав натхненно, захоплено, з насолодою. Проте після вистави до мене підійшов невдоволений Трюфель, відвівши убік, категорично заявив, що він не потерпить подібної «звьоздності».

— Ви абсолютно випали з ансамблю, Оресте. Що це було? Це була не гра, а типове «самолюбованіє». Ви не бачили партнерів, не чули їх. Виробляли якісь незрозумілі па, руйнували мізансцени і дозволяли собі імпровізації, неприпустимі в руслі наскрізної дії вистави. Я подібної «отсєбятіни» у своїй виставі бачити не хочу. Я забороняю вам у подальшому подібну міру вседозволеності!

— Але ж публіка шаленіла. Альфреде Петровичу, ви самі бачили їхню реакцію на мою гру. Понад десяток овацій упродовж дії! Погодьтеся, такого ніколи не було?

— Можливо. Але я не дозволю подібне «прем’єрство»