Метт Хейг - Як зупинити час

— Та ніхто, — кажу я. — Ніхто.

Губи, які я так хотів поцілувати, тепер виражали шок.

— Ніхто? — шепоче вона, але мені здається, що кричить.

Я не це маю на увазі, беззвучно ворушу губами я.

— Це жінка, з якою я іноді бачуся в парку. Наші собаки товаришують, — продовжую я.

На обличчі Камілли несамовита лють.

Гендріх зітхає. Гадки не маю, чи вірить він мені, але він повертається до нашої розмови:

— Якщо ти не поїдеш, то я все одно маю когось відправити до твого друга. Незнайомця. Я навіть сам часто їжджу запрошувати людей в організацію, бо сподіваюся, що це допоможе мені знайти Маріон. До чого я це: я можу відправити будь-кого, але розмова з незнайомцем може і не переконати його, — голос стихає. — Тож вирішуй сам.

Міфічний вибір. Ну просто типовий Гендріх, я навіть не здивований. Він наче дає мені вибір: або ти їдеш до Омаї, або Омаї помре. Усі його слова можна звести до цього простого вибору, якого насправді немає. Його або знайде хтось із Берліна, або ще гірше. І Гендріх правий, я це знаю. Так, він маніпулятор, але частіш за все він має рацію.

Камілла тицяє мені повідок та йде геть.

— Я передзвоню. Мені треба подумати.

— У тебе година.

— Година. Добре.

Я завершую виклик та гукаю Каміллу:

— Постривай! Куди ти?

— Додому.

— Камілло?

— Хто дзвонив?

— Я не можу тобі сказати.

— І їй ти теж не міг сказати, хто я?

— Не їй, а йому.

— Томе, я так не можу.

— Камілло, будь ласка.

— Забирайся під три чорти!

— Камілло!

— Я відкриваю тобі своє серце, підпускаю тебе до себе, думаю, що між нами щось є, а ти навіть не визнаєш, що ми знайомі! Що за маячня?! Господи, я ж навіть могла з тобою переспати! Ось цим ти і займаєшся — маніпулюєш людьми! Я для тебе черговий собака, якого ти дресируєш!

— Авраам не дресирований. Камілло, будь ласка, постривай!

— Fils de pute![124]

Вона виходить з парку. Я можу піти за нею, кожна клітинка мого тіла прагне цього. Пояснити, розказати про Гендріха. Можна все виправити. Але я просто стою в парку на траві під темним небом, у якому помирають останні промені дня. Стою і думаю, що відштовхнути її набагато краще, аніж наразити на небезпеку.

Такий ось парадокс: щоб захистити її, треба триматися від неї якнайдалі.

Я і так уже чимало накоїв. Гендріх чув її голос — міг почути і французький акцент.

От лайно! Не треба було мені пити вина. І не треба було зближатися з нею. Це пастка. Така сама, в яку я втрапив у 1891-му. Пастка Гендріха. Мене наче паралізує усвідомлення того факту, що у мене ніколи не буде життя. Я образив першу ж людину, що стала мені небайдужою за хтозна-скільки років. Лайно! Лайно! Лайно!

— Лайно! — кажу я Аврааму.

Авраам кидає на мене спантеличений погляд.

Століттями я думав, що увесь мій відчай — це через горе. Але горе можна пережити. Люди за лічені роки вміють долати серйозніші негаразди, аніж у мене. А якщо і не долати, то просто жити з цим. Їм допомагають людські стосунки: дружба, родина, кохання, допомога іншим. А я тільки починаю наближатися до усвідомлення цього.

Усе це просто фарс. Я не зможу нікому допомогти. Треба кинути викладання, кинути ці дурні спроби спілкуватися з людьми. Я маю негайно припинити всі стосунки з іншими і жити в ізоляції від звичайних людей. Треба повернутися в Ісландію та контактувати з людьми виключно під час завдань Гендріха.

Здається, я просто не здатен існувати так, аби не завдавати болю собі та оточуючим.

Авраам трохи підвиває, мабуть, співчуває мені.

— Усе добре, хлопчику. Ходімо додому.

Я дістаю з шафки печиво для Авраама, а собі — горілки. Наливаю та наспівую приспів «Coming Around Again» Карлі Саймон. Наспівую, поки не починаю божеволіти.

За десять хвилин я маю зателефонувати Гендріху. Я заходжу на YouTube та запитую в пошуковій системі «Сол Дейвіс». Пошук видає мені відео, на якому чоловік у гідрокостюмі летить на дошці хвилями, потім виходить з води, іде піском у бік камери, всміхається та одночасно насуплює брови і хитає головою.

— Гей, тільки не використовуй це відео, добре? — каже він тому, хто тримає камеру. У нього австралійський акцент та лиса голова. Я бачу, що він років на двадцять постарів, але це точно він, Омаї. Я спиняю відео. Омаї дивиться просто в камеру, на мене. На лобі у нього кілька солоних крапель.

Я беру телефон, відкриваю останні виклики та тицяю на «Г». Гендріх відповідає.

— Я згоден. Я поїду.

Частина п’ята

Повернення

Плімут, Англія, 1768 рік

Історія нашого з Омаї знайомства почалася дощового березневого вівторка у порту Плімута[125]. Я був з похмілля. У Плімуті я завжди був з похмілля. А якщо ні, то п’яний. Мокре тоді то було місто — море, дощ та ель. Усі там потихеньку потопали.

Коли я зустрів капітана Семюела Волліса[126], то відразу впізнав його за портретом, який бачив у міській будівлі гільдії. Він у вишуканому синьому камзолі прогулювався пірсом у компанії іншого чоловіка. Вони обоє поринули в бесіду.

Сам я приїхав у Плімут лише за місяць до того. Цього разу я сподівався вийти подалі в море, бо втратив надію знайти дочку і натомість хотів знайти самого себе та спробувати відшукати сенс життя, коли немає для кого жити. До речі, я і досі не знайшов відповіді на останнє питання. Зараз я думаю, що, мабуть, тоді у мене була депресія.

Я підбіг до Волліса, заступив йому дорогу та почав задкувати, бо він не вповільнив ходи.

— Я чув, ви шукаєте людей, — почав я. — Для плавання на «Дельфіні».

Ми не спинялися. Капітан Волліс кинув на мене погляд. Він, як і багато впливових історичних фігур, мав доволі пересічну зовнішність, і його вишуканий одяг чомусь лише підкреслював його недоліки, замість того щоб приховувати. Він був низенький, діжкуватий та мав багряні щоки. Йому більше личило б вечеряти у вишуканих ресторанах, а не вештатися морями. За два роки на його честь назвуть острів, а поки що його зелені очі дивилися на мене з презирством.

— Хто ти такий? — спитав він низьким голосом з рохканням.

— Джон Фрірз, — це ім’я я тоді використав вперше.

— Капітане Волліс, — його співрозмовник торкнувся його руки ввічливим жестом. Цей чоловік разюче відрізнявся від капітана Волліса: гострий погляд, лагідний рот