Абдул Рашид Махмуді - Після кави, Абдул Рашид Махмуді

руки... О, якби ви бачили білизну її рук... — Він замовк. — Але звідки вона знала, де я? Це дивно. — Потім зітхнув. — Що я можу сказати? З тих пір я відчуваю, що мрії здійснюються. Досить того, що вона підійшла й узяла мене за руку.... Скажіть мені чесно, чи є хтось у світі щасливіший за мене? Мене вже нічого не турбує. Клянуся, якби мені відрізали обидві ноги, мені б було байдуже. Поки Амаль зі мною. Я їду в Каїр, що б не сталося, і вона їде в Каїр. Вона піде на факультет комерції й буде жити у своїх братів, і ми будемо бачитись. Чи є щось краще за це? Я клянуся всемогутнім Аллахом, що піду, навіть якщо мені відрубають обидві ноги... — Він знову зупинився. — Але вся ця справа з штучною ногою мене дратує... Чи справедливо, що така красива дівчина, як Амаль, змушена брати хлопця з штучною ногою? — І він розплакався.

Після цього візиту Хашем недовго протримався. Його друзі приходили в лікарню, а один залишався і допомагав йому підготуватися до іспиту в середній школі. Але погіршення почалося швидко: як виявилося, рак пройшов усі бар’єри і таки проник в організм, що ніякі ліки не могли його зупинити. Панегірик виголосив поет Баюмі: «Хашем був сильним і рішуче налаштованим, але він швидко вибачався, якщо вчинив щось неправильно. Він не тримав ні до кого поганих почуттів, не любив ображати інших, і він був вірним і співчутливим до своїх друзів. Він був доброчесним і відданим у своїй любові до Амаль. Його остаточне процвітання було нічим іншим, як одним із обманів смерті в сутінкові години. Сонце посилає свої найяскравіші промені під час заходу».

* * *

Амаль більше не було видно з вікна, і Емад приніс їм новину, яку почув від своєї сестри: дівчина кинула навчання через смерть Хашема. І ось настав час їхати в Ісмаїлію, щоб провести літні канікули з Марікою та дядьком Салемом. А поки Мідхат чекав на результати іспиту, він вирішив попрощатися з хаджем Салехом і випити з ним чаю перед від’їздом. Чоловік завжди наполягав, щоб попити з ним чаю: «Містере Мідхат, тобі не потрібно нічого купувати. Просто прийди, привітайся та попий з нами чаю». Почуття, схоже на смуток, охопило його, коли він сьорбнув м’ятний чай біля магазину посуду. Він повинен був святкувати від’їзд з Абу Кабіра й кінець вигнання, яке Салем вибрав для нього. І ось він збирався втекти. Чому йому так важко було поїхати від цього місця заслання? Хадж Салех чи не з найкращого, що з ним сталося в Абу Кабірі. Невибаглива людина, яка була задоволена своєю долею, він міг би провести день, а то й дні, не заходивши до нього в магазин. Він був у захваті, коли бачив студента, який час від часу витрачав кілька піастрів на книжку. Вони подружилися, і тепер йому довелося попрощатися з доброю людиною назавжди. Тепер він знав, що образ Абу Кабіра залишиться в його свідомості, де б він не опинився: кафе «Аль Бурса», «Сірджа», залізничний вокзал, телеграф і поїзд «Дельта». Але він також знав, що піде й ніколи не повернеться так само, як покинув своє село. Хіба Амаль не сказала йому відійти, зникнути? Хіба вона не приховувала від Хашема, що це його друг привів її до нього?

Під час останньої спільної вечері друзі, як завжди, розклали килимок на підлозі. Вони мовчки їли, їх охопило почуття важкості через відсутність їхнього четвертого товариша. Вони мовчали, доки Баюмі не порушив тишу, розпочавши:

— Яка втрата, що Хашем не поїде з нами в Каїр. Яка трагедія!

Вони відірвали руки від їжі, коли Емад раптом сказав, що не приєднається до них у Каїрі. Його друзі здивувались.

— Чому, Емаде? — вони заплакали.

— Я провалив іспит, — відповів він, — і дев’яносто відсотків, що я не вступлю.

— І що? — здивувався Баюмі. — Ти ж можеш вступати через рік.

— Я втомився, — безнадійно відповів Емад. Він був найстаршим з-поміж них і найстараннішим у навчанні, хоча це не заважало йому неодноразово спотикатися в навчальному процесі. Ніхто не знав, чому він обрав украй важкий шлях вивчення наук, якщо фізика й математика настільки виснажували його.

Ось тепер, зі змішаними почуттями Медхат сидів у поїзді на шляху до Ісмаїлії. Хлопець був щасливий, бо побачить Маріку та Сальву, але чи дядько Салем зрадіє йому, якщо хлопця так довго не було? Мідхат не бачив його майже два з половиною роки. У своїх листах Маріка закликала його повернутися в Ісмаїлію на літні канікули, але він наполягав на тому, щоб залишитися в Абу Кабірі, вважаючи за краще терпіти нудьгу та літню спеку (без парків, пляжів чи будь-яких інших переваг, доступних у цивілізованому місті), ніж бути поблизу Салема. Чи настав час примирення?

Несподівано на платформі з’явився Баюмі, задихаючись.

— Хіба я не казав тобі не приходити? — спитав Мідхат.

Баюмі засміявся.

— Твій друг прийшов провести тебе. І що? Так, ми зустрінемося в Каїрі, але одному Аллаху відомо, як я наляканий.

— Чому ти боїшся Каїра?

— Я не боюся Каїра. Я розповідав тобі про історію в Заказіку.

— Боже мій! Невже ти ніколи не забудеш про це? Ти думаєш, що ти перший чи останній хлопець, який накинувся на дівчину? Забудь про це нарешті!

— Чоловіче, ти не розумієш. Мені дуже боляче, що наступного дня дівчині було на мене наплювати.

— І що?

— Ти досі не розумієш. Уночі вона наче дала мені склянку солодкого динного соку. Потім наступного дня вона йде й робить вигляд, що навіть не знає мене?

— Я думаю, тобі потрібно це забути. Каїр змусить забути все.

— Що я можу тобі сказати, Мідхате? Я був настільки розгублений, що не міг заснути. Я боюся.

Потяг почав рушати.

* * *

Була книжка, яку він купив у хаджа Салеха, під назвою «Мукаддима» Ібн Халдуна[34], і саме ця книга вирішила його долю в університеті. Він хотів вступити на історичний факультет, поки не зрозумів із перших сторінок книги, — а це було все, що він прочитав, — що знання історії покладаються на щось інше: на вивчення питання урбанізму. Він запитав у пана Абдельразіка, викладача філософії, що таке урбанізм, і отримав відповідь, що це частина соціології. Це спонукало Мідхата вступити на кафедру соціології на факультет мистецтв. Що стосується Баюмі, то він неохоче вступив на філософський факультет