Джеймс Паттерсон - Бікіні, Джеймс Паттерсон

кухонному столі. Численні касети, що я їх ретельно пронумерував по порядку, були складені акуратним стосом. Магнітофон був увімкнений у розетку, а біля нього лежала записка:

«Бене, увімкни й послухай».

Я натиснув кнопку «Play» і почув голос Анрі:

«Доброго ранку, компаньйоне. Сподіваюся, ти добре виспався. Тобі треба було відпочити, тому я дав тобі снодійне, щоб ти швидше заснув. Сподіваюся, ти мене розумієш: мені потрібен був час на збори.

А тепер слухай уважно. Іди колією на захід і через чотирнадцять миль вийдеш на автостраду Палмз-Хайвей номер двадцять дев'ять. Я залишив тобі багацько води та їжі, і якщо ти вирушиш після заходу сонця, то до ранку встигнеш вибратися з парку.

Цілком можливо, що тобі зустрінуться лейтенант Брукс або хтось із її колег і підвезуть тебе. Обережно підбирай слова, Бене. Ти ж письменник, людина творча. Тож потурбуйся вигадати правдоподібну брехню.

Твій автомобіль — на стоянці за «Лакшері-інн», там, де ти його залишив. Ключі від нього я поклав у кишеню твоєї куртки разом із квитком на літак.

Ой, ледь не забув найважливіше. Я зателефонував Аманді. Сказав, що з тобою все гаразд і що невдовзі ти будеш удома.

Чао, Бене. Трудися старанно. Працюй добре. Я буду на зв'язку».

Плівка засичала — повідомлення скінчилося.

Цей вилупок зателефонував Аманді. Іще одна погроза.

За дверима причепа пустеля смажилася в липневому пеклі, тому мені довелося вирушити в піший похід лише після того, як сіло сонце. А поки я чекав, Анрі, напевне, замітав сліди, вкотре міняв личину й безперешкодно сідав на борт літака.

Відчуття безпеки остаточно мене покинуло. Я зрозумів, що воно не повернеться доти, доки «Анрі Бенуа» не помре або опиниться за ґратами. Я твердо вирішив повернути своє життя в нормальне русло й заради цього був готовий на все.

Навіть якщо мені доведеться прикінчити Анрі власноруч.

Частина четверта

Полювання на великого хижака

Розділ 89

У перший же день після мого пустельного усамітнення мені зателефонував Леонард Загамі і став підганяти: він хотів опублікувати книгу швидко, щоб падкі на сенсацію репортери розтрубили про сповідь Анрі ще до того, як будуть розкриті вбивства на Мауї.

Я зателефонував Аронштайну, випросив у нього відпустку й перетворив свою житлову кімнату на бункер. І не тому, що на мене наїжджав Загамі. А тому, що я увесь час відчував присутність Анрі. Він був наче удав, що стискав мою грудну клітку й зазирав через плече, придивляючись, що я друкую. Я хотів лише одного: написати його моторошну й огидну історію, а потім зробити так, щоб цей убивця назавжди зник із мого життя.

Після повернення я працював із шостої ранку до пізнього вечора; процес перенесення записаних плівок на папір виявився дуже повчальним.

Слухаючи голос Анрі за замкненими дверима, я почув ті зміни його інтонації, паузи та коментарі собі під ніс, на які не звернув уваги, коли сидів поруч із його скоцюрбленою фігурою й гадав, вдасться мені вибратися живим із парку «Джошуа трі» чи не вдасться.

Ніколи не працював я так інтенсивно й невпинно, але після двох тижнів майже безперервного сидіння за комп'ютером тільки й спромігся, що закінчити передрук із касет та скласти загальний план книги.

Бракувало однієї важливої складової: зачіпки для передмови, запитання, яке рухатиме розповідь до кінця, запитання, на яке Анрі не дав відповіді: Навіщо йому ця книга7.

Читачеві, напевне, захочеться про це дізнатися, сам же я не міг придумати пояснення. Анрі мав своєрідний розумовий вивих, і це, зокрема, відображалося в його вмінні ухилятися від небезпеки. Він уникав смерті з вправністю автомобіліста в щільному транспортному потоці. У цьому відношенні він був кмітливий, навіть геніальний, тож навіщо йому писати відверте зізнання, де слова, сказані ним самим, можуть спричинитися до його затримання та засудження? Може, заради грошей? Заради визнання? Невже його самозакоханість була такою всепоглинаючою, що він сам собі влаштував пастку?

Це було в п'ятницю, приблизно о шостій вечора. Я вкладав уже передруковані касети в коробок із-під черевиків, коли раптом моя рука зупинилася на завершальній касеті, де Анрі давав мені вказівки, як вибратися з парку «Джошуа трі».

Після того я більше не вмикав її, бо вона, на мою думку, не мала безпосереднього стосунку до моєї роботи, але перш ніж покласти її до коробки, я вставив касету номер 31 в магнітофон і перекрутив на початок.

І відразу ж здогадався, що для свого повідомлення Анрі не став використовувати нову касету, а зробив свій запис на тій, що вже стояла в магнітофоні.

З динаміка почувся мій голос — заморений та сонний:

— Мені важливо знати, Анрі…

Потім настала тиша. Вочевидь, я забув, про що хотів його спитати. Невдовзі почувся голос Анрі:

— Закінчуй своє питання, Бене. Що тобі важливо знати?

— Навіщо тобі ця книга?

Тоді моя голова впала на столик, і я чув голос Анрі наче крізь туман.

Тепер же я почув сказане чисто й гучно:

— Гарне запитання, Бене. Якщо ти наполовину письменник, яким ти зараз є, і якщо ти наполовину коп, яким колись був, то ти здогадаєшся, навіщо мені ця книга. Гадаю, ти чимало здивуєшся.

Я — здивуюся? Що це, в біса, має означати?

Розділ 90

У дверях повернувся ключ, засуви клацнули й відчинилися. Я аж сіпнувся від несподіванки й крутнувся в кріслі. Невже Анрі? Але то була всього-на-всього Аманда. Вона переступила