Ельма Кіраз - Танго наосліп, Ельма Кіраз

— Тепер моя черга, — Яна віддала мені свої речі і пішла приміряти сукні, які обрала собі, як подружка нареченої. Дівчина теж довго не могла обрати і це затягнулось надовго. У мене в руках був її телефон і в один момент він завібрував. Я нехотячи глянула на екран і впала в ступор. 

— «Як там справи у мого кошенятка?» — було написано в повідомлені, відправленому моїм братом. Моїм. Братом. Максом. Моя злість моментально закипіла і мені вже не потрібно було ніяких примірок.

— Як тобі ця? — Яна вийшла в черговій сукні, але бачити цього я вже не хотіла.

— Гарно, — буркнула я, — як і всі інші. Обирай швидше і ходімо, — протараторила і почала намотувати круги по салону, чекаючи, поки Яна нарешті вибере і ми вийдемо геть, щоб я змогла про все в неї спитати. 
Я не зауважила, що вона обрала, бо вже вривався терпець, тому я швидко пішла на вулицю, чекаючи її там.

— Ця сукня дуже гарна, я думаю, до твоєї вона також пасуватиме, — щасливо говорила дівчина, але я в мить зіпсувала їй настрій.

— Ти не хочеш нічого мені сказати!? — голосно спитала я.

— Не розумію. Ти про що? — дівчина виглядала ніяково.

— А ти ще смієш питати? Як довго ти є «кошенятком» для мого брата і скільки ще ти збиралась мовчати!?

— Ти про це…— Яна винувато опустила голову, але потім одразу ж глянула мені в очі, — ми хотіли тримати наші стосунки поки що у таємниці, щоб впевнитись, що все по-справжньому. А потім би розповіли.

— Що!? — я розсміялась, — по-справжньому? У тебе? Не сміши мене, будь ласка. Скількох хлопців ти змінила за останній рік? За скількома ти ридала ночами? А тепер ти мені говориш про справжнє.

— Еріко, послухай, з Максом усе не так.

— Так, усе інакше. Бо він мій брат, бляха. Мій. Брат. Як ти взагалі могла додуматися до такого? Ще й приховавши це від мене.

— Але це він перший мені написав! — вже теж голосніше заговорила Яна.

— Навіть не кажи мені цього. Я ніколи навіть уявити собі такого не могла, що моя подруга може так зробити.

— В чому ти мене звинувачуєш? — на її очах з‘явились сльози.

— Мій брат це не іграшка, до яких ти звикла. І він не такий, як ті всі хлопці, якими ти вічно крутиш як хочеш. Тому дай йому спокій, — останні слова я випалила і просто пішла геть. Як вона взагалі посміла наважитись на стосунки з моїм братом за моєю ж спиною. Але я все це так просто не залишу. Мені потрібні усі пояснення і я їх отримаю.

— Твого батька немає вдома…— почала Марія, але я навіть не слухала її і пролетіла повз неї в будинок.

— Де Макс!? — на гучних тонах спитала я.

— Ти хоч раз можеш бути спокійна? Хоч і не живеш тут, але все одно мене дратуєш, — дурним спокійним тоном говорила жінка.

— Де мій брат?

— Чого ти верещиш? — з одної з кімнат вийшов заспаний Максим. Він потягнувся і солодко позіхнув. Якби не моя кипляча лють, то я б з радістю його обійняла.

— Ану йди сюди, — я вхопила його за руку і потягла на терасу.

— Бегемотику, ти дурна чи що з тобою таке? Здається, у тебе загострення якесь.

— Ти зустрічаєшся з Яною, так? — різко спитала я, а він лише прикрив очі долонею.

— Я ж просив її тобі ні слова не казати.

— Не хвилюйся, вона не сказала ні слова. Я сама дізналася. Сама побачила.

— Чого ти така розлючена? — байдуже спитав Макс.

— Бо… бо це не та дівчина, яка тобі потрібна. Вона…вона перебирає хлопцями, наче рукавичками. Повір, я це знаю. Так, Яна моя подруга, але це не змінює того, що…

— Я так хочу, ясно? — твердо сказав Максим, що змусило мене відразу закрити рот, — Яна мені дуже подобається, з першого моменту, коли побачив її тоді на балу. 

— Що? — здивовано спитала я.

— І я знаю вже про неї достатньо, щоб зрозуміти, що хочу бути поряд.

— Але ж…

— Еріко, — Макс посміхнувся і взяв мене за плечі, — я знаю, ти хочеш для мене найкращого. І вдавати, що ти моя старша сестра, — він засміявся, — але повір мені, що я знайшов те найкраще. І будь ласка, не втручайся. Я ж не диктую, як жити тобі.

— Я просто…хотіла…— в мить всі слова вилетіли з моєї голови. Мені було дуже соромно. І перед братом, і перед подругою. Хотілося провалитись крізь землю. І як Макс не намагався мене зупини, я поїхала додому. Осоромлена. І трохи пригнічена. В дорозі мене відволік телефонний дзвінок. Коли побачила, що дзвонить Вадим, закотила очі. Чого йому ще від мене треба? Але коли зупинилась біля будинку, то таки йому зателефонувала.

— Що сталося? — коротко спитала.

— Як справи? — його голос був на диво веселий.

— Були прекрасно, поки ти не подзвонив.

— Грубо, — хмикнув Вадим, — ти обдумала те, що я тобі сказав?

— І не сподівайся облити брудом Серафима. Я вірю йому, він такого ніколи б не вчинив.

— Хм, справді? А мені здається навпаки. Я ще дещо знаю про цю історію, але ти ж не хочеш мене слухати.

Розум казав мені не вірити жодному слову Вадима, бо він просто грає у якусь свою брудну гру. Але серце та емоції так хотіли справедливості, спокою і правди, що переконували, що таки варто поїхати туди, куди він скаже. На диво, це був торговий центр неподалік і дісталась я туди досить швидко.

— Швидко кажи, я не маю часу, — я різко з‘явилась перед Вадимом, що сидів за столиком у одному з кафе.

— Отак відразу? Навіть не присядеш? — він підняв одну брову, а я лиш закотила очі, але таки сіла навпроти.

— Я слухаю, — я схрестила руки на грудях.

— Не думав, що ти так швидко приїдеш. Скучила за мною. 

— Була неподалік. Будь ласка…— я важко вдихнула і видихнула, — кажи, що ти знаєш?

— Нічого, — він посміхнувся і відкинувся на спинку стільця, — як ще я міг запросити тебе на зустріч? Бачу, ти безнадійно хочеш виправдати мого любого братика. Але реальність інакша. І ми обоє це знаємо.

— Вадиме, будь ласка. Ми дорослі люди, тому давай вирішимо це питання раз і назавжди. Ми не будемо разом. Все. Я виходжу заміж за Серафима і ми обоє будемо щасливі. І ти обов‘язково теж. Але з якоюсь іншою дівчиною.