Джон Дос Пассос - Менгеттен, Джон Дос Пассос

— Еляйн… я дуже нещаслива людина… Бачив оце дружину Ґеса Мак-Нійла. Уперше за багато років… Подумати тільки, що я був до нестями закоханий у ній, а тепер не можу згадати, як її ім’я. Правда смішно? Коли я розпочав самостійну практику, справи мої посувалися над міру повільно, а мусили були б іти швидше, бо тоді минуло вже два роки, як я скінчив університет і зовсім не мав грошей. Я був заповзятий тоді. Отож, якось я був вирішив, що як не дістану цікавої практики, то другого ж дня стану десь на посаду клерка. Вийшов на прогулянку, щоб освіжити трохи голову й побачив, як на Одинадцятій Авеню вантажний поїзд наскочив на візок з молоком. Видовище було жахливе. Допомігши підняти сердегу, я сказав собі, що або здобуду йому законне відшкодовання, або вщент зруйную себе. Я виграв його справу, цим привернув до себе увагу впливових людей, і справа ця дала початок моїй і його кар’єрі.

— То він був молочником? На мою думку, молочники найкращі в світі люди. Мій — надзвичайно хороший.

— Тільки ви, Еляйн, не розповідайте нікому про це. Я єдиній вам і звірився.

— Це дуже гарно з вашого боку, Джордже. Ну, чи не втішно, що дедалі жінки все дужче копіюють місис Кесл. Ось гляньте-но навкруги.

— Колись вона скидалася на дику троянду, така була свіжа, рожева, соковита ірляндка, а тепер стала нудною, заклопотаною жінкою-ділком.

— А ви такий вишуканий, як і завжди. Воно завжди так.

— Дивно… Але ви й гадки не маєте, яким порожнім і безбарвним було моє життя, поки я не побачив вас. Ми з Сесілі тільки завдаємо жалю одне одному.

— Де вона тепер?

— У Бар Гарборі… Коли я був молодим, то мав успіх і мені дуже щастило… Тепер ще не дійшов сорока років…

— Алеж це надзвичайно! Ви, певно, любите свою справу, а тому маєте успіх.

— Успіх… успіх… Навіщо він мені?

— А я хотіла б мати трошки успіху.

— Ви його маєте, люба.

— О, я хочу зовсім не такого.

— А я не радію вже з свого успіху. Все що я роблю, це сиджу в конторі й примушую працювати своїх молодих помічників. Майбутнє своє бачу цілком виразно. Я стану урочистим, пишним і віддаватимусь дрібненьким порокам. А в мені є щось більше.

— Чому ви не берете участи в політичному житті?

— Навіщо мені їхати до Вашінґтону, до тієї помийниці, коли я живу саме в тому місті, звідки керують країною? Хоч і як гидко й жахливо жити в Нью-Йорку, але податися з нього нікуди. Він — верхівля світу. І все, що ми можемо робити, це крутитися, як вивірка в колесі.

Еллен дивилася на людей у ясних літніх убраннях, що танцювали на навоскованій підлозі. Вгледіла рожевобіле овальне обличчя Тоні Гентера біля столу в далекому кутку кімнати. Оґлторпа з ним не було. Спиною до неї сидів Стенів приятель Герф. Вона стежила, як він сміявся, дивилася на його довгу, розкудовчену, чорняву голову, трохи криво посаджену на худій шиї. Двох інших чоловіків вона не знала.

— На кого ви дивитеся?

— Тут кілька приятелів Джоджо… Не доберу, як вони трапили сюди. Це не зовсім відповідне для них місце.

— Завжди буває так, коли я хочу побути десь на одинці з вами, — мовив Болдвін, криво посміхнувшися.

— А на мою думку, ви усе життя робите саме те, що хочете.

— О, Еляйн, якби ви тільки дозволили мені тепер зробити те, що я хочу! А я хочу вщастливити вас. Ви така звитяжна, маленька дівчинка й так хоробро прокладаєте собі шлях у житті. Така повна блиску, любови й таємниці… — Він затнувсь, ковтнув вина й провадив, червоніючи. — Я почуваю себе, як школяр… Зовсім утратив глузд. Еляйн, я все на світі зроблю для вас.

— Гаразд, все, про що я проситиму вас, це щоб прибрали омари. Не скажу, щоб вони були такі вже добрі…

— До біса! Звичайно… Офіціянте! Я так захопився, що їв, не звертаючи уваги.

— І замовте мені натомість курча.

— Бідна дитинко, ви, певно голодні?

— І кукурудзяного гарніру… Тепер я розумію, чому ви такий добрий адвокат, Джордже. Кожен присяжний вибухнув би слізьми, вчувши таку палку промову…

— А ви Еляйн?

— Джордже, будь ласка, не питайте мене.

-----

Біля столика, де сидів Джіммі Герф, пили віскі з содою. Жовтошкірий, ясноволосий чоловік, з тонким кривим носом і блакитними дитячими очима говорив конфіденційним співучим тоном.

— Слово чести, я знаю більше, ніж усі вони. Поліція зовсім пошилася в дурні, запевняючи, ніби тут є поґвалтування й самогубство. Старого та його гарненьку невинну дочку просто вбито, по-звірячому вбито. І, знаєте, хто це зробив? — він ткнув опецькуватою, жовтою від тютюну пучкою у Тоні Гентера.

— Не призначайте мені найвищої кари, судде, я нічого но знаю в цій справі, — обізвався той, спускаючи довгі вії.

— Чорна Рука!

— Говоріть, Беллоку! — засміявся Джіммі Герф. Беллок ударив кулаком по столу так, що аж задзвеніли тарілки й склянки.

— На Кенерсі повнісінько членів «Чорної Руки», повнісінько анархістів, крадіїв дітей і небажаних громадян. Наш обов’язок довідатися про все й помститися за сердешного старого й за його вродливицю-дочку. І таки помстимося за смерть бідолашної старої мавпи. А як його звали?

— Макінтош — одказав Джіммі. — Але всі в околиці називали його Дідом Морозом. — І звичайно, всім було відомо, що старий уже кілька років несповна розуму.

— Ми не визнаємо нічого, опріч величної, американської нації… Та яка з цього користь, коли ця чортова війна забирає всю першу сторінку? Я хотів дати статтю на кілька шпальт, а її скоротили більш, як на половину. Хіба це життя?

— Можете написати, що цей старий був спадкоємцем австрійського трону і його забито з політичних міркувань.

— Це не так щоб погана думка, Джіммі.

— Алеж це жахливо! — мовив Тоні Гентер.

— Ви вважаєте нас за нечуственних тварин, Тоні?

— Ні, я просто не розумію, як можуть люди тішитися, читаючи про це.

— Це наша повсякденна робота, — зауважив Джіммі. —А що справді примушує мене тремтіти, це мобілізація, обстріл Бєлґраду, окупація Бельгії… й інші подібні речі. Саме цього я не можу собі уявити. Вбили Жореса…

— Хто це?

— Французький соціяліст.

— Ці чортові французи такі виродки, що тільки й можуть, що ставати до герцю й спати з чужими жінками. Ручуся, що німці за два тижні будуть у Парижі.

— Війна не триватиме довго, встряв Фремінґем, високий, манірний чоловік з пишними білявими вусами, що сидів поряд з Гентером.

— Я не від того, щоб мене призначили на військового кореспондента.

— Слухайте, Джіммі, ви, бува, не знаєте цього француза, хазяїна бару?

— Конґо Джека? Звичайно, знаю.

— Він хлопець нічого?

— Не поганий.

— Ходімо, поговоримо з ним. Він може розповість нам якісь