Йон Колфер - Артеміс Фаул. Утрачена колонія, Йон Колфер

Артеміс підняв руки і схопився за руку Номера Один. Те, що йому було потрібно, було саме там, майже біля обличчя, але до­тягтися до нього, здається, було неможливо.

«Неможливо чи ні, але я мушу дістати!»

Земля наближалася, в небо, немов списи, потяг­лися менші хмарочоси. Артеміс тягнувся і тягнувся.

Нарешті пальці намацали срібний браслет Номе­ра Один.

«Прощавай, світу, — подумав він. — Так чи інакше».

І він зірвав браслет, відкинув його геть. Тепер де­мони більше не були прив’язані до цього виміру. Якусь мить нічого не відбувалося, але тоді, саме тієї секунди, коли вони долетіли до перших нижчих хмарочосів, у небі відкрився рухливий пурпуровий трапецоїд і проковтнув їх, немов малюк цукерку.

Батлер відсахнувся від вікна, несила усвідомити те, що щойно побачив. Крила Холлі відмовили, це зрозуміло. Але що сталося далі? Що?

Раптом він усе зрозумів. Артеміс мав запасний план. Так завжди було. Він навіть до туалету не хо­див без запасного плану. Отже, вони не загинули. Дуже велика ймовірність. Вони просто перемістили­ся в вимір демонів. Батлер повторював це, доки сам не повірив.

Він помітив, що Мінерва плаче.

— Вони всі загинули, чи не так? Через мене.

Охоронець поклав руку їй на плече.

— Якби вони загинули, то через тебе. Але вони не загинули. У Артеміса все під контролем. А тепер витри сльози, потрібно вибиратися звідси, доню.

— Доню? — нахмурилася дівчина.

Батлер підморгнув, хоча жартувати зараз аж ніяк не хотілося.

— Так, доню.

Через кілька секунд двері вибили тайванські по­ліцейські, і кімнату заполонили люди в блакитно-сі­рій формі. На Батлера наставили дюжину пістолетів. Мало не кожне друге дуло тремтіло.

— Ні, йолопи, — заверещав Лін, проштовхуючись крізь поліцейських, опускаючи руки зі зброєю. — Не цей. Це мій старий друг. Інші. Непритомні. Це вони увірвалися, збили мене з ніг. Диво, що мій друг і його...

— Донька, — підказав Батлер.

— .. .1 його донька не постраждали.

Куратор помітив, на що перетворилася експози­ція і вдав, що знепритомнів. Коли ніхто не кинувся його піднімати, він підвівся, відійшов у куток і гірко заплакав.

Інспектор, з пістолетом на стегні, немов у справж­нього ковбоя, неквапливо підійшов до Батлера.

— Це ви зробили?

— Ні. Не я. Ми ховалися за ящиком. Вони пі­дірвали скульптуру, а тоді почали палити одне в одного.

— Чи ви не знаєте, чому ці люди хотіли знищити скульптуру?

Батлер знизав плечима.

— Гадаю, вони анархісти. Від них усього можна очікувати.

— Паспортів вони не мають, — сказав інспек­тор. — Жоден. Мені здається це дуже дивним.

Батлер гірко всміхнувся. Після всього, що накоїв Біллі Конг, до суду його можна буде притягнути хіба що за пошкодження майна. Звісно, можна розказа­ти про викрадення, але тоді на них чекають тижні, а то й місяці тайванської бюрократичної тяганини. А Батлерові не дуже хотілося, аби копирсалися в його минулому чи знайшли кілька фальшивих паспортів у кишені піджака.

І раптом він згадав. Із розмови про Конга в Ніці.

«Він штрикнув друга кухонним ножем, — сказав тоді Фоулі. — На нього досі чекає ордер на арешт на ім’я Джони Лі».

— Я чув, як вони розмовляли між собою, — сказав Батлер і вказав на нерухомого Біллі Конга. — Нази­вали його паном Лі, або Джоною. Він бос. ‘

Інспектор зацікавився.

— О, справді? Іще щось чули? Навіть найменші деталі можуть бути важливими.

Батлер наморщив лоба, немов пригадував.

— Один щось сказав... Навіть, не знаю, що це може означати...

— Продовжуйте, — попросив інспектор.

— Він сказав... Дайте подумати. Сказав: «Не такий уже ти і крутий, Джона. Давно вже нікого не мочив». Що це означає — «мочити»?

Інспектор витяг із кишені мобільний телефон.

— Це означає, що чоловік — убивця. — Він натис­нув одиницю і кнопку виклику, — База? Чан на зв’язку. Перевірте ім’я Джона Лі. Мало бути в базі кілька років тому, — і він вимкнув телефон. — Дякую, містере...

— Арно, — підказав Батлер. — Франклін Арно із Нью-Йорка.

Паспортом на ім’я Арно він уже кілька років ко­ристувався. Документ уже був потертий і зім’ятий, немов справжній.

— Дякую, містере Арно. Ви, можливо, допомогли нам упіймати вбивцю.

Батлер заблимав очима.

— Убивцю! Ти ба! Ти чула, Елоїзо? Татусь упій­мав убивцю.

— Молодець, тату! — Незадоволено похвалила його «Елоїза».

Інспектор повернувся, щоб іти, але зупинився.

— Куратор казав, що була ще одна людина. Хлоп­чик. Ваш приятель?

— Так. І ні. Мій син. Арті.

— Я його тут не бачу.

— Він вийшов, але повернеться.

— Ви впевнені?

Батлерові очі затуманилися.

— Так, упевнений. Він мені обіцяв.

ГЛАВА 13: ПОЗА ЧАСОМ

ПОДОРОЖ між вимірами була більш неприємною, ніж запам’яталося Артемісові. Спостерігати за зміною пей­зажів не було часу, органи чуття навіть не встигали фіксувати зображення, звуки і зміни температури. Їх витягло зі звичного виміру і потягло по тунелях часу і простору, цілісною лишилась тіль­ки свідомість. Лише один раз на коротку мить вони матеріалізувалися.

Пейзаж був сірим, похмурим і рябим, а вдалечині Артеміс розгледів блакитну планету, приховану під ковдрою хмар.

«Я на Місяці»,— подумав хлопець, і вони знову зникли — їх покликав до себе Гібрас.

Відчуття від такої подорожі не можна було описа­ти словами, такі вони були незвичні.

«Чому я і досі живий? — думав Артеміс.— І як узагалі таке може відбуватися?»

Та ще дивнішим було те, що коли хлопець кон­центрувався, він відчував, як навколо нього крутять­ся думки інших. То були різноманітні емоції: від страху до захвату. Але трохи погравшись, Артеміс зміг розрізняти і конкретні думки.

Холлі гадала, чи не зіпсується зброя після такої подорожі. Типовий солдат. А Номер Один увесь час хвилювався, але не про подорож, а про когось, хто чекає на нього на Гібрасі. Про демона на ім’я Аббот.

Артеміс озирнувся і побачив Квана, що немов плавав в ефірі. Він був зайнятий складними розра­хунками і філософськими загадками.

«Тримаєш розум зайнятим, юна людино?»

Свідомість Артеміса зрозуміла, що ця думка адре­сована саме йому. Цілитель відчув незграбні експе­рименти хлопця.

Артеміс чудово відчував різницю між мозком ці­лителя і розумом інших. Вони дуже відрізнялися. Енергія була якоюсь чужою. Це почуття важко по­яснити, але вона чомусь була блакитною. Блакитна плазма, електрична і жива. Артеміс упустив це не­звичайне відчуття до свого розуму, і його немов струмом ударило.

«Магія,— зрозумів він.— Розум — це магія». Про це варто було дізнатися. Артеміс повернувся