Юрій Михайлович Мушкетик - Дороги, які нас вибирають, Юрій Михайлович Мушкетик

дураки, два ідіоти Мушкетик і Дімаров, я й досі б жив і горя не знав, учив би діток». А справа в тому, що над наступним романом Рогового критика дуже позбиткувалася, вельми він його зафілологічив: майже в кожному реченні по двоє прислів’їв і приказок.

Я взяв Феодосія під руку: «Пішли в “Еней”».

Та чи не найбільший, як я вже зазначав, серйозний розголос певний час мали матеріали відділу критики. З дисидентської групи найближче до журналу стояв Іван Світличний, дуже часто приходив просто поговорити, рясно публікувався. Так вже ведеться на світі, що ті, котрі клопочуться добром для інших, не мають його собі. Писав Світличний переважно критику на твори про село, але не тільки. У статті «Гармонія і алгебра» гостро висміяв стан тогочасної лінгвістичної науки. У розділі статті «Окрилений Т. Г. Шевченко», просто-таки поглузував з академіка І. К. Білодіда, котрий «окрилив» самого Тараса Шевченка, «дослідивши», прокладавши на рахівниці, скільки разів Кобзар вжив той чи інший займенник, або слова «світ», «любов» і зробивши з того «далекосяжні» висновки про буяння почуттів у поетових грудях.

По друкуванні статті стався казус. Іван Костьович пішов скаржитись до ЦК КПУ, в одному з кабінетів крізь зачинені двері почув регіт, зайшов туди, й, вражений, побачив, що там молоді цековці читають статтю й сміються. Він повернувся до свого Інституту й наказав своїм підлабузникам не здіймати галасу: очевидно була така вказівка, вони б самі таке публікувати не одважилися…

Потім Івана Світличного було заарештовано, а по кількох місяцях випущено. Скомпоноване з матеріалів слідства «каяття» зачитували на загальних зборах Спілки письменників. Людей набилося – не протовпитись, мені довелося влазити у вікно вестибюлю. А влізши та протиснувшись до дверей, я опинився… біля Івана. Він стояв, прихилившись до лутки дверей. Саме читали його «каяття». Іван був блідий, як стіна. Я зрозумів, що йому наказали прийти сюди. На мою думку, ці моральні тортури стали однією з причин, що Світличний так рішуче ступив свій рокований крок.

Випущений, він приніс до редакції статтю про тритомний російсько-український словник, написану в тюрмі, статтю велику, ґрунтовну. Ми почали готувати її до друку, спершу давши на апробацію – на прохання самого Світличного – декому з мовознавців. Незабаром мені подзвонили з ЦК КПУ (пам’ятаю гаразд, хто саме дзвонив, його вже немає серед живих А. Щербак), і порекомендував статтю не друкувати. Одначе ми не погодилися – готували статтю до друку далі. Коли ж стало про відсилання до набору, знову подзвонив той самий чоловік і, майже тріумфуючи, сказав: «Так ось… Ваш Світличний опублікувався за кордоном. Ви запізнилися. Знайшлися спритніші добродійники». Публікування за кордоном тоді вважалося одним з найсмертельніших гріхів. Знали це й ми, знав Світличний. Перед тим, як готувати до друку статтю, ми говорили про це втрьох: Бойчак, Світличний і я. Світличний сказав, що хоче друкуватися тут. Гадаю, він не сподівався, що переслана за кордон давніша робота так швидко потрапить у друк. За два-три дні він зайшов до мене, запитав про статтю. Я сказав про дзвінок з ЦК. «Чи правда – про публікацію за кордоном? Не знаю. Мабуть, так, – тихо сказав він. – Все». Він був страшенно пригнічений. Його обличчя скривила судома болю. Тихо попрощався й пішов.

Розповідали, на суді, коли його запитали, чого він друкується за кордоном, Світличний сказав, що друкувати тут його заборонило ЦК, а на запитання, звідки в нього такі відомості, послався на нашу розмову. Я не був близьким ні з ким з тодішніх дисидентів, трохи більше приязнив Івану, й, гадаю, він теж мені трохи приязнив, кілька разів приходив до мене додому, зо два рази і я до нього. Він світився добром, доброзичливістю, в критичних своїх статтях не ярів єхидством до розглядуваних авторів. Зразок справжнього, уважного, толерантного критика, на відміну від деяких, його ж кола, колег. Не знаю й сьогодні, надрукував він у той час щось за кордоном, може, то була стара публікація, а може, й не було нічого – ЦК КПУ провокувало, але голос А. Щербака був грізний і категоричний. ЦК ЛКСМУ тільки підтримало окрик, як «хазяїн». Я не став перед Іваном приховувати причин відмови публікації статті. Про цей епізод розповідає сам І. Світличний (книга «Голос доби»), не збігаються якісь деталі – я не викликав його, він прийшов сам. Прізвище Анатолія Щербака викликало ще один спомин. Якось до мене прийшов мій земляк, працівник ЦК КПУ Володимир Дроб’язко й викликав мене надвір. Він сказав, що готується пленум, розділ про літературу написав А. Щербак і там сторінка про «Дніпро», як про антирадянський, ворожий журнал. «Якщо П. Ю. Шелест виголосить це – вам не вижити». Дроб’язко знав, що А. Щербаку кілька разів повертали його рукописи, як безнадійно слабкі. «Отже, у вас один вихід: пробитися до секретаря ЦК з ідеології і сказати, що ви знаєте про те, і що таким чином вершиться акт помсти. Тільки ви, Боже борони, не посилайтесь на мене».

Я таки пробився до Скаби й сказав про це. І тієї сторінки, тих інвектив у доповіді П. Шелеста не було. Отже, скрізь траплялися порядні люди.

З поетів першої руки у нас публікувалися Ліна Костенко, Вінграновський, Драч. Це був приплив нової поетичної хвилі в літературу. Не всі її зустріли прихильно. Виникла поетична конфронтація поколінь. За мого входження в літературу такої конфронтації не було. По-перше, і старші і ми писали в одному ключі, спрацьовувала традиційна віковічна пошана до старших, та й був адміністративний стримуючий стрижень: щоб видати книжку, потрібно, щоб вона потрапила до видавничого плану, а план затверджували на Президії Спілки, де сиділи старші письменники, заїдатися з ними нам було небезпечно – можна було вилетіти з плану.

І хоч тепер стрижень існував, але два перші розсипалися: молоді поети писали дещо новаторськи, чого поети середнього покоління не сприймали, проти молодих повстали Платон Воронько, Микола Нагнибіда, частково Олександр Підсуха. На «вістрі ж атаки» стояли І. Драч, В. Коротич (нишком), декотрі інші, Тичину, Рильського, Бажана, Малишка вони не зачіпали, й ті стояли осторонь. Мене присмучує нинішнє несприйняття молодими старших, відкидання всілякого досвіду. Зокрема, недоброзичливе ставлення деяких молодих до дисидентських поетів, буцімто вони перекрили їм шлях. Складено звіт, що мої характеристики письменників дуже гостро засновані на одному-двох спостереженнях, на кількох деталях незрідка можуть бути неточними, а то й неправильними. Бо й що ми знаємо про людину, намагаючись відтворити в романі чи повісті знайому постать, ми більше домальовуємо її, ніж «беремо з неї», одначе відштовхуємось від конкретного. Hy що ми знали про