Юрій Михайлович Мушкетик - Дороги, які нас вибирають, Юрій Михайлович Мушкетик

антисемітом не обзивати Дімарова, а з ним і редакцію. Довго він «змивав» із себе тавро антисеміта, далі всі персонажі-євреї були тільки позитивні. Суворий реаліст, досконалий майстер, він приніс у літературу чимало вагомих творів. Особливо «засвітився» «Сільськими історіями», «Містечковими історіями». Ті оповідання, сьогоднішньою мовою, були вельми крутими, суперправдивими.

Пригадуються спілкування з Миколою Руденком, Олесем Бердником, і перші радощі, принесені публікаціями Богдана Бойка, Миколи Рябого, Юрія Логвина, Євгена Гуцала, Володимира Підпалого, Бориса Олійника, Івана Григурка, Петра Засенка, Миколи Воробйова, Сергія Носаня й багатьох інших, сподівання на їхню щасливу зорю. І сумно мені сьогодні, що зник з літературних обріїв Володимир Бабляк, письменник дуже талановитий і, як майже всі тогочасні талановиті, нещасний у житті, може, через те й надто дружний з пляшкою. Одного разу він навіть забув у мене в кабінеті чемодан, та так і поїхав додому без нього. Його «Вишневий сад», «Вернись на Білу Недею», «Літопис горбатої ниви» – твори талановиті вищою мірою, пластика його прози заворожує й чарує. І, мабуть, закономірно даленіє в тумані літературного моря Вадим Собко, у творчості якого кон’юнктурність, поверховість, мовне недбальство сполучалися з умінням збудувати сюжет, виплести інтригу (щоправда, й це – елемент художності, одначе не основний). А ще Собко пильнував «партійної лінії», вимагав як член редколегії журналу, «чітких ідейних позицій» від редакції і творів, які публікувалися. І дивно, чи й не дивно, як воно поєднувалося: збирав валюту, але це йому минулося, тримав у Москві з Натаном Рибаком бардачок, і це йому пробачали за високу ідейність. Але не тільки сюжетами привертали до себе читацьку увагу твори Собка. Вони імпонували смакам певної частини суспільства, його уподобанням, виколиханим соціалістичним способом життя та його пропагандою. Простота героїв – герої їли й пили те, що давав ширпотреб – відсутність високих запитів, їхнє вміння плавати в житейському морі імпонували невибагливому масовому читачеві. Як і те, що автор не краяв глибоко читацької душі та не змушував його страждати. Мала редакція мороку з мовою Собка, літредактори, коректори правили її нещадно, скорочували твори абзацами та розділами, вступали в різку полеміку з автором, і ми якийсь час були зовсім відбилися від нього. Але він приносив нам тираж…

Тираж «Дніпра», либонь, перекривав тиражі всіх тодішніх товстих журналів разом узятих. Чи не найбільший приріст тиражу дав «Дніпру» роман Юрія Дольда-Михайлика «І один у полі воїн». Починали ми публікувати першу книгу роману з нехіттю, а коли наприкінці року поїхали по областях (на збирання тиражу), то побачили, якою мірою номери журналів з публікацією роману зачитані, почали підштовхувати автора до написання наступних частин. Доходило до критичних ситуацій: завтра здавати журнал, а наступного розділу ще немає, автор не написав; відправляємо розділ у досил, а потім у верстці виловлюємо, що один чи двоє героїв, померлих у попередніх розділах, воскресли знову. Відтак я їду до Дольда додому, «вичавлювати» наступний розділ, а письменник відбивається від мене, не хоче писати – успіх таки запаморочив йому голову. Він, успіх, був величезний, на читацьких конференціях та зустрічах з автором аудиторія просто шаленіла від захвату, незгірш ніж шаленіє сьогодні на концертах рок-зірок.

Особливо полюбився роман дітям-школярам. Пам’ятаю, як на одній із зустрічей Дольд стояв на сцені й промовляв саме до такої аудиторії: «Ви не дивіться, що я отакий щуплий, на мене напускають п’ять вівчарок, і я раз-раз-раз – поскручую всім їм голови». Діти слухали, порозтулявши роти. Не знаю, чи то вже письменник кепкував зі своїх читачів, чи промовляли в ньому кілька шкаликів горілки, які перехилив у дорозі «для сугріву». Так чи так, але в рамках свого жанру і тодішніх вимог «І один у полі воїн» – твір досконалий.

Найбільший тираж принесла нам публікація записок відомого екстрасенса та гіпнотизера Вольфа Месінга, в яких він розповідав про свої зустрічі (справжні чи вигадані) з Гітлером, Дзержинським та іншими персонажами двадцятого віку. Нас трохи не втопила кореспондентська повінь, яка ринула від читачів.

Узагалі, як на той час наша редакція була досить мобільною, ми відкрили цілий ряд нових рубрик, скажімо таких, як «Поки що гіпотеза», «Нове про наших земляків», «Наука і культура», організували публікації відомих людей – вчених, спортсменів, учасників воєн тощо.

Другою моєю заслугою, другим найбільшим «подвигом» після Андріяшика, вже пізніше, вважаю «Свято останнього млива» Феодосія Рогового. Рибалили ми з Григором Тютюнником на Київському морі, він і каже: є в мене земляк Феодосій Роговий, дуже талановитий, а от ніяк не проб’ється. Його роман відхилили скрізь, зараз він вдруге подав його до «Радянського письменника». Я на той час був заступником голови НСПУ П. Загребельного. Наступного дня поїхав у «Радянський письменник», запитав про роман. «Відправили автору». «На якій основі?». «Редвисновку». «Покажіть». Останнє речення редвисновку було: «Покиньте псувати папір, займіться якоюсь суспільно корисною працею». Я взяв адресу, написав Роговому, щоб він прислав роман у Спілку. Довго і уважно читав його. Роман був дуже вразливий для друку, адже все його спрямування було проти будов комунізму – штучних морів. І не тільки в сюжеті, а в прямих публіцистичних сентенціях.

Я написав Роговому листа, писав, можна сказати, офіційно, прискіпливо, бо знав, який Роговий огульний, незговірливий, і знав, що мені доведеться його «дотискувати». Та й, відверто, боявся писати прямо. кінці написав, щоб приїхав для розмови, відрядження Спілка оплатить. Феодосій приїхав. Цілий день ми, зачинившись, просиділи в моєму кабінетику, тільки сходили в «Еней» пообідати. Сперечалися, сварилися, я намагався його переконати в потребі бодай мінімальних правок, зокрема перестановки розділів. Він виніс наперед найнепрохідніші розділи, та ще один вульгарний, який я наполіг зняти. Врешті дійшли до якоїсь згоди, я сказав, щоб він попрацював над романом, знову вислав його в «Радянський письменник» і водночас повідомив мене про це, а я пообіцяв йому рецензента. Рецензента я знайшов – Дімарова. Той написав рецензію. І Роговий прибіг до мене. Кипів: «Що цей ідіот понаписував… Яке він має право». Ну, ми знаємо Дімарова, ядучого чоловіка. Він написав на полях: «Розгрібаємо ще одну купу гною. Шукаємо перл. Знайшли». Довго клекотів Роговий. Нарешті я його всадовив:

«Заспокойтесь, читайте останній абзац: «Роман треба друкувати». Ви хоч в одній рецензії мали такий висновок? Отож попрацюйте ще трохи, деякі мої зауваження збігаються з Дімаровими». Редактора у видавництві я підберу. Роман вийшов. Мав хороші відгуки. Я висунув його на Шевченківську премію на Президії СПУ, премію він одержав, щоправда, з деякими ускладненнями. А фінал був гумористичним.

Я вже – голова Спілки письменників. Сиджу в кабінеті, в мене немало людей. Вривається Роговий і кричить: «Якби не оці два