Шевчук Валерій - Привид мертвого дому, Шевчук Валерій

Давно звик до такого щодо себе ставлення, здивувався б, коли б було інакше. Але вийшов на вулицю зовсім не для того, щоб показати себе сусідам. Він раптом здригнувся: в одному з дворів уздрів ту ж таки жінку, обличчя якої нагадало йому Леоніду з молодих літ. Жінка прозаїчно розвішувала серед двору білизну, ставала навшпиньки, і її стрункі ноги чудово промальовувалися на зеленому тлі. За простирадлами проглядав покритий зеленим димом сад, а трохи збоку, де стояла миска з випраним, сяяв ще біліший од простирадел кущ розквітлого жасмину. Тепер він зрозумів, чому пропала, розчинившись серед вулиці, ця жінка; очевидно, він на мить одвів погляд, і в цей час вона зайшла у двір. У профіль і справді нагадувала Леоніду, але коли різко обернулася до нього й зустрілась з ним очима, побачив, що це одна з багатьох його ілюзій — перед ним стояла зовсім чужа жінка з настороженими, хоч і привітними очима — вона відчула його інтерес до себе, а що це був для неї старий, принаймні старший її років на двадцять, і чужий чоловік, а ще й такий, що дибав вулицею, як білий крук, то який їй міг бути до нього інтерес?

"Отак тобі, сентиментальний дурню!" — сказав подумки Станіслав і пройшов вулицею далі, щоб зійти жінці з очей і не виказати до неї надмірного інтересу. Коли ж повертався назад, вона вже білизну розвісила, але стояла ще серед двору і пильно, здається з видимим інтересом, подивилася на нього — десь так дивилися поштительки, але де б з біса взялася тут у нього поклонниця? Знову надзвичайно подобала на юну Леоніду, і в нього попри весь скепсис стрепенулося серце. Спробував їй усміхнутись, але відповіді не дістав. Тільки цей пильний, з інтересом погляд. Біля правої ноги жінки цього разу стояла, наче квітка, бо з великими синіми бантами, схожа на ляльку, дівчинка років трьох чи чотирьох і так само зачудовано витрішкувалася на Станіслава.

— Ма, со це за дядя? — спитала дівчинка.

Але мати не відповіла. Вона підхопила звільнену від білизни миску і повільно пішла до будинку, твердо знаючи, що він дивиться на неї, отже, й так, як кожна жінка, котра знає, що її оглядають. Дівчинка побігла за матір’ю, тріпочучи, як метелик крильми, синіми бантами.

"Господи! — подумав він, не маючи сили відвести погляду від жінки. — Чи я не здурів?"

4

Зрештою, це була елементарна рефлексія із тих короткочасних житейських спалахів: одні з яких залишаються в пам’яті, інші — ні, продовження не мають і в історії не вкладаються, але по-своєму освітлюють наше буття, надаючи йому загадкового чару. Отже, мав повернутись у дім до своїх тіточок, щоб відбувати й далі ритуал зустрічі з ними, укладений нерушно, бо не раз повторювався, ніби це була офіційна зустріч за протоколом, а не дружне сімейне спіткання. Він мав конче раз у два роки тіточок відвідати, хоч так не завжди в нього й виходило, але намагався чинити, не зважаючи на зайнятість, — і для нього й для тіточок то була подія, і кожне мало в зустрічі потребу; він принаймні сприймав поїздки, як данину родинному сентименту, тож бував у цей час трохи розчулений, а відтак рефлектуючий. В дивний спосіб від навідань рідного краю оновлювався, набирав сили й завзяття для своєї безконечної роботи. Це не тільки якнайкраще заміняло йому відпускні мандрівки (до моря, на курорти, в санаторії, туристичні вояжі), яких не любив і потреби в яких не мав, — їздити й так йому доводилося надто багато. У цих же поїздках він по-своєму опрощувався, ніби спускавсь у власне дитинство чи юність, через це й така елементарна зустріч, як оце із жінкою, що нагадала йому молоду Леоніду, була для нього як принадна й цікава музична тема, яку й прослуховував у собі, вертаючись у рідний дім. Уже відчинивши хвіртку, він побачив, що тіточки з’юрмилися разом у дверях, а доріжкою ступав по заметеній і змитій дощем землі білий як сметана кіт і, дивлячись на Станіслава ясними зеленими очима, ліниво кавкнув, показуючи червоного ротика.

— Масьо! — вигукнула тітка Броня. — Дивіться, Масьо прийшов привітати Стасика!

Кіт персонально належав тітці Броні, хоч бавили й пестили його в домі всі. Кількох тіточок на ґанку не було: Настусі, Ольги та Олени, вони, напевне, порядкували коло столу. Кіт потерся об ногу музиканта, задер голову, подивився замлоєно і ще раз кавкнув.

— Він Стасика не забуває, — розчулено сказала тітка Броня. — Ходи до мене, пустунчику!

Кіт миттю послухав, пострибав до тітки Броні, вона підхопила його на руки, і її напомаджене й нафарбоване обличчя перетворилось у маску.

— Це такий мудрий кіт, — сказала вона.

Визирнула тітка Настуся і закликала їх до столу, який уже було накрито в їдальні білою скатіркою зі старим приладдям: потемнілими ножами й виделками і ще довоєнною, з двадцятих років, порцеляною. На столі вивищувалися пляшки із домашнім вином; він же пішов знести пляшку шампанського, яке завжди привозив. Тітки шампанське любили не менше, як цукерки, але за ритуалом він мав конче хвалити вино домашнє; зрештою, пересади тут не чинив, воно йому подобалося більше, ніж магазинне, особливо полуничне.

— Як цього року полуниця? — спитав Станіслав.

— Слава Богу! — відказала тітка Марія, і її розплиле обличчя ще більш розплилось од усмішки. — Матимеш її сьогодні на десерт.

Город і вино були в розпорядженні тітки Марії, так само, як кухня в Настусі, хоч допомагати там і там мали теоретично всі, за винятком тітки Віри, яка ні городом, ні кухнею не цікавилася, її захопленням було читання романів, які вона міняла в міській бібліотеці. В домі книги залишалися тільки дідові: підшивки старих польських та російських журналів, зібрання творів Кнута Гамсуна, Метерлінка, Брандеса, Шіллера, Міцкевича, Мордовцева і Данилевського — нових книжок тітки не купували.

Стіл перед ними цвів. Перш за все, консервади власного виробництва: салати, помідори, огірки, відварена і сквашена в огірчаному розсолі капуста, салати свіжі, тільки-но з городу, олів’є, картопля, м’ясо — тіточки до його приїзду готувалися. На боках кришталевих келишків, яким теж уже бозна-скільки років, виблискувало сонце. Воно щедро лилось у великі вікна, сонячна стяга перекидалася через стола, як золотий рушник, від того кімната стала весела і ясна, і та ясність відбилася в усіх на обличчях. Тіточки порозсідалися довкола столу, кожна на своєму місці, Станіслав також мав тут своє місце; всі зробилися серйозні й урочисті і позавмирали, ніби хотіли сфотографуватися, поки Станіслав знімав із шампанського станіоль і розкручував дротика на корку; навколо зависла тремка тиша, навіть кіт завмер біля столу, звівши мордочку і вишкіривши в усмішці рота. Станіслав дав повільно попуститися коркові, зрештою вийняв його — голосно гахати корком у них не було прийнято. Підніс у руці шумуючу пляшку, і саме в цей час у сусідній кімнаті вдарив годинник; Станіслав аж здригнувся, бо той подзвін теж був од далекої і забутої музики, яку йому хотілося повернути. Тіточки від того дзвону також вийшли із чудного зачарування, в яке втрапили, — шампанське пінливо наповнювало старі келихи. Рука музиканта із пляшкою також була облита сонцем, вино в келихах іскристо спалахувало.

— За тебе, — сказала тітка Настуся, і її бородавка між брів зворушено затремтіла. — За те, що нас, старих і нецікавих, не забуваєш.

— За вас! — усміхнувся музикант. — За те, що ви завжди не старі й цікаві!

— Комплементуєш! — заграла ще й тепер гарними очима тітка Віра, і в них з’явився тонкий смуток. — Не розбещуй нас!

Пили шампанське із задоволенням, бо тільки в час приїздів його й куштували, через що і їхні обличчя при келишках біля вуст стали замріяні й зовсім однакі. Відбувався ще один акт їхньої зустрічі, і відбувався без ніяких порушень. Всі вели себе просто й невимушено; тіточки щось йому оповідали, перебиваючи одна одну, були розігріті вином та їжею, а він сидів, повільно попиваючи трунок зі смаком та запахом полуниці, й відчував, що в цій теплій патріархальності розм’якає його душа. І йому здався примарний той світ, у якому жив, уся та метушня, зустрічі, балачки на мистецькі теми, його щоденна праця над розучуванням нових творів і шліфуванням готових, концерти, квіти й аплодисменти, уважні чи нудьгуючі обличчя з публіки, застілля і знову балачки, тости, втома після напруженого дня, звуки музики, якими був переповнений з ранку до вечора, — ніколи не належав сам собі, а все комусь чи чомусь, управлений (повторював цей образ), як білка в колесо, і біг, біг, не маючи ні змоги, ні сили зупинитися. Саме тут, у тіточок, починав розуміти, а може, відчувати велику силу і місію опрощення, того, до чого прагли умудрені знанням і теологічною мудрістю люди середньовіччя, яке й ставало гаванню для втечі перевтомленим од розумувань мозкам та од рефлексій душам; гавані, де високий розмисел і тонке чуття стають не лише утяжливі, але й ілюзорні, а речі прості набувають нового, незнайомого осяяня, стаючи квінтесенцією і мислення, і відчування. Тож сяюча, досконалої форми ягода, яблуко, дерево, трав’яне стебло, гілка чи листок набувають не меншого чару від вигадливо побудованого храму, вишуканої поезії чи музичного одкровення, які навіть у своєму найвищому трактуванні ніколи не дорівнюють створеному природою, адже те перше, природне, — творення Бога, воно, й зветься через це натуральним; а те друге, мистецтво, — творення людини, через що й зветься воно штукою, штучним; отож усі наші потуги до наддосконалого й вишуканого та вигадливого в мистецтві ніби є формулами змагання із простим, але водночас неймовірно складним, елементарним, але водночас наділеним незбагненною мудрістю творенням Божим — ось чому люди середньовіччя часто заперечували мистецтво, особливо догматичні православні, бо воно прагло до богорівності, а це, вважали вони, чи не підступ диявола, творця земної краси? Станіслав жахнувся цієї ніби й парадоксальної думки, водночас тямлячи й примарність її, бо справжній митець — чи не інструмент у Божих руках і чи не за його волею та натхненням той митець творить? Водночас між складним і простим і справді існує антагонізм, антагонізм, що базується на самозапереченні і взаємопоєднаності водночас; він, Станіслав, сам тут, в оточенні цих простих облич та слів, тисяч дрібниць житейського світу, потрібних, бо похідних од справжнього буття, відчував насолоду, але чи міг би жити в цьому домі й у світі буденних інтересів та клопотів своїх тіточок щодня і завжди? І він, і вони чудово знають, що це річ неможлива, що він може тут бути лишень гостем, що він, як і всякий митець, є гостем самого життя, а не натуральним складником його, такого простого в суті своїй, як листок чи стеблина трави, чи полуниця, яку він підносить до вуст, щойно знята з грядки.