Шевчук Валерій - Привид мертвого дому, Шевчук Валерій

Його ж призначення якесь інше, якесь ніби медіумне, адже прагнення до богорівності є не лише результатом свавілля і самозарозумілості людської, але й результатом неналежності собі, а тій силі, що настановила людину жити саме так. І це сила зовсім не темноносна, як вважали середньовічні пуристи, демагоги й прихильники простоти на противагу розуму і складності його. Гармонія може бути, подумав він, лише при з’єднанні цих начал, адже будь-який антагонізм є результатом нетерпимості, а саме нетерпимість — головна зброя в руках темної сили, яка умалює людську душу і робить її ницою, перетворюючи у порох…

Він ходив по саду. Доріжка вела між яблунь, на яких уже подекуди зав’язалися тугі тіла плоду, там далі буяла зелень городу і, здалося йому, повітря просякнуте тим-таки синім трепетом, що не раз сьогодні завбачував. Пахло зволоженим зелом, мокрою землею, рідним обійстям, і він з напруженою пожадливістю вбирав у себе цей дух, якого йому завжди бракувало в кам’яному мішку великого міста, бо останнім часом у нього все частіше почало з’являтися відчуття знудження, коли довколишні обличчя починають блякнути, як осіннє листя чи трава, коли таке прив’ядання починає відчуватися і в ньому самому — тоді в тіло приходить млість і втома, а вартості, задля яких віддавав свою силу та час, починають здаватися примарними й позбавленими сенсу.

Альтанку обплели стебла дикого винограду; Станіслав зайшов у середину, тут-таки стояла дерев’яна лавка. Запустив пальці під дошку столу й намацав ініціали Леоніди, що колись сам їх вирізав. Маленька сентиментальна радість, дурна мана — чому не може їх позбутися? Чому так глибоко засів у ньому цей абсурдний безум і чому не вимивається з душі людини дорослої і тверезої, якою себе давно відчуває? Де його скепсис та мудрість, чому й елементарне загніждження таке глибоке і чому не зникає, хоч у світі все приречене на зникнення і загин? Чи не голос це тваринного начала в нашій фізіології?

У просвіт вхідного отвору проглядався краєвид на сусідні городи, й сади, і на горб. На тому горбі був березовий гайок, оточували його квітучі, аж палали від цвіту, акації. Колись блукав там із Леонідою, але що може значити те для нього тепер? Завжди, коли мав вирушити сюди, вона приходила до нього в сни; дивувався, прокинувшись, які міцні й нав’язливі можуть бути зітлілі відчування. Знав чудово, що Леоніда ніде не ділася, що він напевне з нею зустрінеться, як і з Миколою, та яке це має значення, коли між нею, реальною, і тією, яку не може забути, ще менший зв’язок, як між нею колишньою і цією зовсім чужою і незнайомою йому жінкою, яку зустрів на цій вулиці. Постаріла і обуденена жінка його приятеля — тільки нагад про ту нетлінну, яка в ньому продовжує жити і яка мусить у ньому існувати, інакше щось зіпсувалось би у його музиці тонке і сокровенне. Мусить утримувати в уяві та пам’яті несистематизовані й хаотичні клапті своїх споминів, оцей вічний сентимент утікача до рідного гнізда, який виростає в сад, в якому не відчувається спопеляючих хвиль часу, в якому дівчина із юності залишається вічно юною, а отже, недосяжною — наявність отих дитячих оман конечна, бо втікачеві чи мандрівникові завжди треба бути впевненим: на цій землі існує місце, куди можна повернутись. Принаймні може помріяти, що, коли надійде час остаточного виходу із метушні житейської, із білчаного колеса, коли втомиться, прийде в цей сад і скопає тут грядку, тобто повернеться у світ простих речей та понять, необхідних для елементарного існування й елементарних радощів, якими наповнюється старість. Навряд чи він колись напевне так здійснить, але втримувати подібну ілюзію потрібно, адже без сентименту до таких речей людина стає гола душею і самотня.

"П’яніть себе, чим хочете п’яніть", — згадав він рядок із якогось прочитаного давно вірша і поблажливо всміхнувся на свою високу глупість.

5

Але безсонна ніч давала себе знати, відчув у тілі обважнілість, а повіки починали падати, отож подався до своєї кімнати, вибачився перед тіточками, адже мав відбути з ними черговий ритуал — розмову з кожною віч-на-віч. Зрештою, давно потребував післяобіднього сну, але тепер мав бути сон після сніданку: був підхмелений, зморений дорогою та їжею, а найбільше думками, які полилися на нього потоком.

Заснув, і йому привидівся горилоподібний із поїзда, голий, у самих маленьких плавках; він тримав перед собою автомата і чомусь розстрілював його тіточок. І тіточки скрикували, знімали до неба руки й падали одна по одній. Не впала лишень тітка Віра, вона йшла до горилоподібного із сумною шляхетною усмішкою і з печальними очима, що аж палали на її обличчі, — кулі відскакували од неї, як від залізної, викрешуючи іскри. Тітка Віра підійшла до горилоподібного, забрала в нього автомата і розламала його об коліно, як тріску, а тоді відкинула геть. І горилоподібний завив раптом, підкочуючи до неба очі, й кинувся бігти, трусячи великим білим тілом і раз по раз перестрашено озираючись.

— Бачиш, який гад, — спокійно сказала тітка Віра, сідаючи на старовинного, оббитого парчею стільця, що незвідь-звідки узявся. — А я хотіла виходити за нього заміж.

— Але ж, тітко Віро, — мовив Станіслав, — хіба це можливо?

— Все можливо в цьому світі, — смутно сказала тітка Віра.

— Вона звар’ятувала, Стасику, — обізвалася тітка Настуся, встаючи із землі й обтрушуючи куряву з одежі. — Через це і сваволить.

Інші тіточки так само зводилися одна по одній із землі й зійшлися довкола тітки Віри, як сходяться в групу для фотографування. І він приклав до ока фотоапарат, а вони застигли, зводячи обличчя і мертво всміхаючись.

— Ти ж нас не будеш розстрілювати, Стасику? — тоненько спитала тітка Людя й міцніше сперлася об свою паличку.

— Та Бог з вами! — вигукнув Станіслав. — Хочу тільки вас сфотографувати.

— Часом це і є розстрілювати, — проказала тітка Марія, — бо фотографуватись — це значить вбиватись у часі, не вважаєш?

— Як це — вбиватись у часі? — спантеличено спитав Станіслав.

— Хіба не помітив, — мовила тітка Марія, — що фотокартки мертві і люди на них мертві? Оце і є вбити!

І вони стояли перед ним, лише тітка Віра сиділа на старовинному, оббитому парчею стільці і всміхалися мертвими фотографічними всмішками, і він вирішив сфотографувати їх інакше, щоб зображення залишилось не на папері, а в його уяві чи пам’яті. Бо час плиткий і швидкоплинний, подумав він, і конче треба його зупинити, бо що станеться з ним, коли цей дім спорожніє зовсім і йому вже не буде куди приїжджати лікуватися від білчаного колеса, від світу, котрий крутить ним і котить, і жене, як перекотиполе по лиці земному. І бажав того чи не бажав, але вони, тітоньки його, таки перетворились у фотокартку, шматок пожовклого паперу з відбитими на ньому постатями, мертвими очима — нерушні й закоцюблі. Узяв того листка і пришпилив кнопкою до білої голої стіни — з-під пальців посипався білий порох. Відступив на кілька кроків од стіни, кімната була зовсім без меблів, без фіранок і штор на єдиному вікні, а з самим лише голим хрестом рами, без електричної лампочки, що мала б звисати зі стелі, і без жодних дверей — лише п’ять білих площин стін та стелі і шоста площина — червона — підлоги, ніби була вона залита засохлою кров’ю. Обперся спиною об стіну, протилежну від тієї, на якій було пришпилено фотокартку, й побачив, що та росте, власне в неї входять один за одним всі люди цього дому, котрих уже нема. Ввійшов дід з бабою і зупинилися по краях від своїх дочок; ввійшла його мати і стала біля тітки Настусі, молода, гарна, в одежі свого часу. Ввійшов чоловік тітки Настусі з поголеною головою і пишними вусами та у вишиванці, став біля дружини й Станіславової матері, фотокартка при цьому розширилася. Забіг малий хлопець у штанях на шлейці і з м’ячем у руках, роззирнувся навсібіч, проліз між руками батьків своїх, чоловіка з голеною головою та тітки Настусі, і став перед ними, тітка Настуся обійняла його за плечі. Ввійшов ошатний чоловік у парусовому костюмі та солом’яному капелюсі, чисто виголений, з тонкими, вишуканими рисами обличчя, чорнобровий і чорноокий, і став біля тітки Віри, урочисто застигши. Фотокартка вже була на чверть стіни, вона розширялася спазматично, поштовхами і лише тоді, коли заходила нова людина. Ось з’явився ще один чоловік у сорочці, підперезаній паском, і в чоботях, халяви яких були зібгані в гармонійку, він тримав за руки двох дітей: хлопчика в матросці й дівчинку, також у матросці; сфотографовані заворушились і розступилися, даючи місце прибулим біля тітки Марії. І тітка Марія раптом заплакала, і якось дивно було бачити, як по її фотографічному обличчі течуть сльози.

Станіслав усе ще стояв, обіпертий об стіну, і дивився. Тільки тепер збагнув, що в кімнаті звучить музика, одна з тих, що спорадично виникають у його голові, ніжна й печальна фортепіанова музика, коли звуки стають ніби згустки сонячного проміння на мерехтливій ріці. Вийшли чоловіки і до близнят Ольги та Олени, і сфотографовані знову розступилися, з ними прийшов хлопчик у коротеньких штанцях, застібнутих біля колін на ґудзики, і в лакованих туфельках. Увійшов чоловік і до тітки Броні, стрункий і підтягнутий і у військовій одежі.

— Чи вже всі? — спитав Станіслав.

— А батька свого забув? — нечемно сказала тітка Настуня. — Були і ще деякі, але їх можна зневажити. А батька треба зачекати.

Ввійшов батько, але обличчя його розгледіти Станіслав не зміг — ніби залите туманом. Ввійшов у фотокартку і став біля його матері. Ніхто не вийшов тільки до тітки Люді, вона стояла маленька, худа, потемніла, зі своєю незмінною паличкою і перев’язаною ногою, й коли всі інші тіточки на папері помолоділи і стали десь такі, як Станіславова мати, тобто у віці, відповіднім вікові чоловіків, що біля них поставали, тітка Людя одна залишалася стара і зморщена, але очі її світилися по-молодому. І фотокартка розрослась уже на пів-стіни, а люди на ній не були мертві та застиглі: хто всміхався, хто тихо щось до когось казав; водночас усі вони ніби пам’ятали, що мають фотографуватися, тож кидали позиром у його бік, адже він один був із фотоапаратом. Але йому не хотілося їх фотографувати, бо, може, справді тим дійством, як казала тітка Марія, мав убити їх усіх, убивати ж він не бажав.