Шевчук Валерій - Юнаки з вогненної печі, Шевчук Валерій

Зайшов у дім і побачив батька й матір, які зустріли мене занепокоєними поглядами. Я роздягся і десь таким же голосом, яким оповідала мені Люда про Славка, розповів коротко головні новини: про те, що суд відбувся і який винесли вирок. Мати пішла на кухню, не промовивши й слова, розігрівати обід, а я рушив у свою кімнатку. Перше, що впало на вічі: книжки на полицях були розставлені не так, як їх розставляв я, а на столі в мене лежав другий примірник написаного під копірку олівцем протоколу обшуку. Я пробіг його очима. Крім Славкових листів забрано було деякі листи до батьків і мої юнацькі щоденникові нотатки, яких я не донищив. Для чого вони їм були потрібні, невідомо, бо там були лише сентиментальні виливи закоханого юного дурника. Я пошкодував, що не знищив раніше і їх, бо навіщо брудним очам читати виливи мого серця? Сів за стола й завмер, дивлячись у заморожене вікно і пильно розглядаючи узори та химерне крижане листя на ньому,— мені не хотілося зараз ані рухатися, ані будь з ким говорити. Ніби впав у якусь часову яму і побачив юнака, який їде польовою дорогою у драбинчастому возі й поганяє коней: У нього тонке, розумне обличчя, а одежа, як на селянинові. Попереду замайорів гайок, і я плеснув віжками коней. Зрештою, вони самі відчули домівку й надали ходи. І ось я в'їжджаю у ворота хутора, які відчинила молода вагітна жінка. Я зіскочив із воза.

— Що ж ви виїздили? — спитала жінка.

— Частину землі треба буде продати, щоб погасити борг,— сказав я.— І змушений був згодитися продати на вируб ліс.

— Наш ліс? — зойкнула жінка.— А що ж лишиться нам?

— Прийшов час, коли малопомісне дворянство, як ми з вами, Меланіє Петрівно, загине,— сказав я.— Житимемо з праці рук своїх.

— Витримаєте селянську працю? — спитала з жахом жінка.

— Мушу витримати,— сказав я.— Інший шлях: переїхати до міста й піти на службу.

— Може, це кращий вихід?

— Ні! Бо я вирішив од світу відійти. Людині багато не треба, щоб себе прогодувати.

— А родину?

— Порівняно з селянами ми заможні,— сказав я.— Що ж, треба згодитися, що ми вже не пани, а люди. Згоджуєтеся, моя мила Меланіє Петрівно, на такий уділ?

— Боюся цього,— сказала жінка.— Боюся опроститися й поринути тільки у хатні турботи. Ми ж освічені люди і в нас є вищі потреби.

— Тоді пропоную, моя люба, переїхати тимчасово до батьків, а я тут залишуся сам. Спробую викрутитися з батьківських боргів і стати на ноги.

— Я не покину вас,— мовила твердо жінка.— Маю надію, що ми не зубожіємо до рівня селян, хоч, по-моєму, служба — це ліпший вихід. Скільки дворян нині перебуває на службі!

— Перебувати на службі — це значить служити державі, яку я ненавиджу. Хочу бути вільною людиною, хоч і вбогою.

— Жити між людей і бути вільним од них годі! — сказала жінка.— Треба йти на допустимі компроміси. Щоб честь залишалася і сяке-таки становище не тратилося.

— Ні! — сказав я твердо.— Хочу залишитися самим собою.

— У відриві від віку й людей?

— Так,— мовив я.— Щоб не множити в цьому світі зла...

Мою візію раптово було обірвано: мати кликала їсти. Я стрепенувся з несподіванки.

— Злякала тебе? — спитала мати.

— Ні, це я задумався,— звівся з-за столу.— До речі, я й справді сьогодні нічого не їв.

— То все готово,— сказала мати. Батько вже сидів за столом. Парувала

в тарілках юшка, в хаті стояли сутінки — вже вечоріло.

— Засвіти світло,— сказав батько, і я розігнав сутінки, кляпнувши вмикачем...

У той вечір мені випало ще раз поговорити відверто з батьком і в черговий раз подивуватися його простій, але безвідмовній мудрості. Він умів утілювати досить складні мислительні формули в найпростішу мовну одежу, і я боюся, що не зможу відтворити її натурально, через що вдамся, як це вдавався й раніше, коли переказував батькові думки про світ та життя, до переказу. Цього разу йшлося про Бога.

Батько признався, що він віруючий, а віра прийшла до нього у війну. Я вже казав, що його було залишено в підпіллі, але з прогнан-ням німців він був забраний до війська, добув війну у боях, щасливо на ній зберігшись. Так от їхній відділ якось потрапив у болото, з якого треба було шукати виходу саморуш. Батько потрапив у твань, яка почала його засмоктувати, ради не .було, і єдине, що залишалося,— це помолитися Богові. І вперше він помолився. Тоді сталося диво: поринувши аж по шию, він натрапив на опертя; потім селяни йому розказали, що то міг бути труп коня, який загруз у тому місці — опертя було м'яке, але його витримало. Батька витягли з того болота з великими труднощами, і з того моменту він у Бога вірив, але з примітивним розумінням його суті й природи. Не мав інших книжок, які допомогли б йому в його розмислах, окрім Біблії, яку купив якось на базарі,— то була українська Біблія в перекладі П. Куліша, І. Пулюя і І. Нечуя-Левицького, а чоловік, який продавав її, сказав, що з великим жалем розлучається з цією книжкою ("Вона загранишна!" — тихо сказав він), але нужда його притисла, і це останнє добро, яке він має.

— Але скажіть мені,— мовив той чоловік.— Чи ви не скурите цю книжку з тютюном? Бо коли так, я вам її не продам.

— Хочу цю книжку прочитати,— сказав батько.

— Ну, коли прочитаєте, то вже її не скурите,— сказав чоловік і продав Біблію.

І як у воду дивився, відтоді з цієї книжки батько й черпав мудрість, але не догматично, як я виснував, а таки по-своєму.

— Там є багато казок,— сказав батько,— але й казка може бути мудра, коли її розуміти не просто, а подумавши.

Так от, мій батько вважав, що Бог є, і що він існує незалежно від нашої віри й невіри, інакше годі збагнути лад і згармонізованість усього живого й неживого: людей, тварин, рослин, землі й неба. Людина може вірити чи не вірити, але невірою від Бога вона не звільняється. Більше того, невір'я не є гріхом, коли людина лихоносна. Це ознака її темноти і слабкого розуму, а Бог на темноту і слабкий розум ніколи не гнівається, бо він вищий будь-якої дріб'язковості і гнівається лише на лихі вчинки людські. Людина може ходити в церкву й залишатися лиха, а може не вірити в Бога, а бути добра. Кому ж батько давав з таких перевагу? А тому, хто не вірить, але живе з добром у серці. Людина може відвідувати службу Божу, а може її не відвідувати, може визнавати посередництво між Богом і собою священика, а може його не визнавати — від того людина не стане ані ближча, ані дальша від Бога, бо й священик може бути грішний і лихоносний. Коли людині церква допомагає стати ліпшою — це значить, що та церква потрібна їй, а коли не допомагає, то й непотрібна. Гудити людині іншу людину за те, що вона не ходить до церкви й не молиться чи не вірить, права не дано. Гріх церковників у тому, що вони часто бувають нетерпимі (до людей іншої віри, до безбожників, тобто безвірників, до тих, хто не поділяє їхніх приписів і не слідує їм, а приписи ці не від Бога йдуть, а таки від людини), а ще надто часто публічно згадують ім'я Боже, тоді коли згадувати його треба мовчки, рідко й в особливих випадках, коли без того обійтися не можна. Третій великий гріх церковників, на батькову думку, це те, що вони творили не вільні братства віруючих, а церковну державу, яка не раз вдавалася до злочину примусу у вірі і до покар за невіру чи сумніви в догмах церковної ортодоксії, власне держави. Батько мій не був противник колективного вірування, але воно має рацію, коли об'єднує людей слабших розумом, які не мають сили ставати в розмову з Богом сам на сам, тож і вдаються до розумнішого посередника, тобто священика, і коли вони стають у громаді добрішими, а не навпаки. Коли ж вони облудники, коли вони від свого колективного вірування стають нетерпимі до інших, їхня віра мертва, і Бог від таких відступається, хоч вони й моляться йому цілоденно і б'ють безперервні поклони, навіть лоба розбиваючи. Хто каже, що Бог не доглядає кожної людини на землі, той нерозумний і не тямить його усе-сутності, адже він обіймає своїм доглядом не тільки кожну людину й тварину, але й кожну билину, навіть найостанніший бур'янець і траву. Саме тому справжня віра може будуватися тільки на спілкуванні з Богом сам на сам. То смішне, що до Бога треба молитися завченими й одними й тими ж словами — хто чинить так, не вірить і не уявляє його всеосяжності. Так само смішне, коли йому моляться якоюсь однією, освяченою мовою — мова молитви значення не має; коли Бог доглядає кожну билину, він зрозуміє всі мови, бо не мовою людина спілкується з Богом, а світлом своєї душі. Ще один гріх церкви — ідолопоклонство через ікони, догматичні приписи, поклони, схиляння, хрестіння, обряди — все це форми земної гри в Бога, а не щирої віри й спілкування з ним. Не має значення в якому місці і в який час удаватися з проханням до Бога, але й прохання ці не мають бути часті, а в особливих випадках. Коли людині треба помолитися, хай молиться, а коли ні — хай не молиться. Своєю волею людина наблизитися до Бога не має сили, вона наближається чи віддаляється від нього вчинками своїми, а не проханнями і благаннями, і не вона наближається до Бога, а він її до себе наближає чи віддаляє з волі своєї. Знову-таки, батько не проти земної гри у Бога, але вона має рацію тільки тоді, коли це людині допомагає у добростановленні своєму. Церква ж не раз бувала натхненником воєн, розбрату, зненависті людської — цим вона не наближалася до Бога, а віддалялася від нього. Ще один гріх церкви в тому, що вона зневажає земне, буденне життя, віддаючи його у владу диявола, тоді як життя — це і є присутність Бога на землі, бо вчинки людські, якими вимірюється їхня суть, творяться в житті, а не поза ним. Чи існує диявол? Існує. Це лихоносність наша і нетерпимість, ворожнеча, насилля, облудність і зневага до світу й життя, тобто те, що Богові протистоїть і що людину нищить, як істоту духовну. Це пристрасть до злодійства, зваб світових, багатства, це неситість людська, це її непевність у майбутньому, бо майбутнє людське твориться не людськими схотінками, а добрими й лихими справами сьогоднішнього і вчорашнього дня. Про майбутнє людини думає Бог, а її справа зробити сутній день осяяним добрими справами, а коли таких справ сьогодні вона не створила чи не творить через несилу свою, хай не творить злих.

Отаку науку виклав мені батько, коли ми сиділи із ним у моїй кімнаті у той важкий для мене день, як побував я на суді нечестивих.