Жюль Верн - Діти капітана Гранта, Жюль Верн

— Чи далеко відціль до Атлантичного океану? — спитав майор.

— Щонайбільше — сорок миль, — відповів Паганель. — А тепер, друзі мої, оскільки кожен з нас вільний робити, що йому заманеться, я прошу дозволу вас покинути. Я оберу нагорі місце, придатне для спостереження, роздивлюсь навкруг крізь далекоглядну трубу й доповім вам, що діється на білому світі.

Ніхто не заперечував, і вчений спритно поліз з гілки на гілку й невдовзі зник за щільною завісою листя. Його товариші заходилися готувати собі постелі, лаштуватися на ніч. За браком ковдр, простирадел і ліжок, вони швидко впорались із цим ділом і знову посідали біля багаття. Нав’язалася спільна розмова, але вона точилася не навколо їхнього становища — їм-бо залишалося тільки терпляче ждати, — говорили про капітана Гранта. Це була невичерпна тема… Якщо вода спаде, мандрівники за три дні дістануться до “Дункана”. Але з ними не буде нещасливих мореплавців — Гаррі Гранта й двох матросів. Тепер, після даремного переходу крізь Південну Америку, видавалось: всяку надію знайти їх втрачено без повороту. Де розпочинати нові розшуки? Скільки горя завдасть леді Гелені й Мері Грант звістка, що в майбутньому їм немає на що сподіватися!

— Бідолашна сестра! — мовив Роберт. — Для нас це усьому край!

Уперше Гленарван не знайшов слів, аби розрадити хлопчину. Та й справді, чи ж міг він подати йому якусь-то надію? Хіба не йшли вони неухильно шляхом, указаним в документі?

— Все ж таки, — мовив Гленарван, — тридцять сьома паралель — не уявна цифра! Стосується вона місця загибелі судна чи полону капітана Гранта, однаково вона не вигадка, не припущення, не здогад! Ми бачили її, написану в документі, на власні очі!

— Ваша правда, сер, — озвався Том Остін, — однак розшуки виявились марні!

— Це й дратує мене, й доводить до відчаю! — вигукнув Гленарван.

— Ви дратуєтесь — це зрозуміло, — мовив розважливо Мак-Наббс, — але впадати в розпач не слід. Саме тому, що ми маємо цю беззаперечну вказівку, треба скористатися нею до кінця.

— То як, на вашу думку, ми повинні діяти? — спитав Гленарван.

— Дуже просто й дуже логічно, мій дорогий Едварде. Коли повернемось на “Дункан”, візьмемо курс на схід і попливемо вздовж тридцять сьомої паралелі, коли потрібно, аж до того місця, відкіля виїхали.

— Ви гадаєте, Мак-Наббсе, що це мені ніколи не спадало на думку? Сотні разів спадало! Та чи можемо ми сподіватися на успіх? Адже, покинувши Американський суходіл, ми віддалимось од місця, котре вказав сам Гаррі Грант, від Патагонії, про яку так беззастережно йдеться в документі.

— Отже, ви хотіли б знов узятися розшукувати капітана Гранта в пампі, хоч і певні, що “Британія” не зазнала катастрофи ні на узбережжі Тихого, ані Атлантичного океанів?

Гленарван не відповів.

— І хоч яка слабка надія знайти Гаррі Гранта, простуючи вздовж тридцять сьомої паралелі, хіба ж ми не повинні цього зробити?

— Я не кажу ні, — мовив Гленарван.

— А ви, друзі, — звернувся майор до матросів, — пристаєте на мою думку?

— Цілком, — відповів Том Остін, а Мюльреді й Вільсон кивнули головою на знак згоди.

— Послухайте мене, — почав Гленарван по кількох хвилинах роздумів, — і ти також, Роберте, гарненько бери все до тями, бо це дуже важлива розмова. Я заприсягнувся розшукати капітана Гранта і за всяку ціну виконаю свою обіцянку, навіть коли доведеться присвятити цьому все життя. Шотландія спілкуватиме зі мною, щоб врятувати цю мужню, віддану їй людину. І я теж гадаю, що хоч надія на успіх дуже хистка, ми мусимо об’їхати навкруг світу вздовж тридцять сьомої паралелі. Але зараз слід вирішити набагато важливіше питання: повинні ми віднині полишити остаточно наші розшуки на Американському суходолі чи ні?

Поставлене руба питання залишилось без відповіді. Ніхто не наважився висловити свою думку.

— Ну то як? — спитав Гленарван, звертаючись головне до майора.

— Любий Едварде, — мовив Мак-Наббс, — відповісти вам hiс et nunc — отут, одразу, — означало б узяти на себе велику відповідальність. Треба гарненько подумати. Насамперед я хотів би знати, крізь які країни проходить тридцять сьома паралель південної широти.

— Це вже справа Паганеля.

— То спитаймо його.

Вченого не було видно за густим листям, й Гленарванові довелось його гукати.

— Паганелю! Паганелю!

— Я тут, — почувся голос наче з неба.

— Де ви?

— На моїй вежі.

— Що ви там робите?

— Роздивляюсь безмежні обрії.

— Чи ви можете спуститись сюди на хвилинку?

— Я вам потрібний?

— Еге ж.

— Навіщо?

— Ми хочемо знати, які країни перетинав тридцять сьома паралель.

— Та це ж дрібниця, заради неї й злазити не варто.

— Ну то кажіть так.

— Будь ласка. Покинувши Америку, тридцять сьома паралель перетинає Атлантичний океан…

— Добре.

— …Острови Трістан-да-Кунья.

— Гаразд.

— Проходить на два градуси нижче мису Доброї Надії.

— А потім?

— Перетинає Індійський океан.

— А далі?

— Зачіпає злегка острів Сен-П’єр Амстердамської групи.

— А по тому?

— Перетинаючи Австралію, проходить провінцією Вікторія.

— Далі?

— Полишивши Австралію…

Остання фраза повисла в повітрі. Може, вчений завагався? Не знав, що казати далі? Ні. Але з верховіття розітнувся божевільний зойк, шалений крик. Гленарван і його друзі пополотніли й перезирнулись. Невже скоїлося нове лихо? Невже бідолашний Паганель упав? Вільсон і Мюльреді вже кинулись були його рятувати, коли раптом показався довжелезний тулуб. Паганель падав сторчака