Валерій Олександрович Шевчук - Срібне молоко, Валерій Олександрович Шевчук

а охочими виявилися всі, окрім Максима та Ганни, які залишилися на майдані, причому Ганна зовсім не виглядала важко побитою, а щось весело говорила до свого чоловіка, той же так само весело скалив до неї зуби. Дяк це побачив краєм ока, коли спробував озирнутися, й поволікся дорогою чи, може, його поволокли, і він більше дивився на власні ноги, аніж навдокіл. А ті ноги йшли, перечіплюючись, хоча дорога рівна, зачіпали куряву, і та вже й диміти починала, огортаючи його босі ноги сивим борошном.

Так його вивели із села, тоді Юрко та Федір узяли до рук, перед тим поплювавшйна долоні, рискалі. Юрба яворових людей знову розділилася: чоловіки заграли, а жінки заспівали; дяк же, сидячи в траві, безтямно витяг люльку, набив тютюнцем і кволо випустив із себе дим, але так, що більше того диму залишалось у ньому, аніж виходило, а що виходило лишень ледь-ледь, то з рота витікала тільки легенька струмка.

Відтак його поставили у викопану яму й зарили, лишивши вільними руки, а біля рук поклали капшучка з тютюном, люльку, горнятко води, якусь кашу в мисчині та торбу, з якою сюди прийшов, а ще й рискаля, але віддалік.

– Сиди тут, дяче, й чекай милосердя, – сказав отаман.

Люди засміялися й рушили двома гуртами, жіночим та чоловічим, між собою не змішуючись, покинувши дяка біля дороги, при тому жоден із них ні разу не озирнувся.

І тільки тоді, коли потонули в сірій куряві, здійнятій їхніми ногами, дяк Григорій Комарницький уперше в дорослому віці заплакав. І йому здалося, що, коли не знайдеться доброї душі в цьому дивному селі, котра прийде його врятувати, то він, посаджений у землю, як дерево, може й стати явором, але ніколи не яворовою людиною. І що ростиме й ростиме тут у те погоже, ясне, бо всі хмарки з нього позникали, небо, питиме й питиме з нього синю трутизну, і той трунок колись ізсушить і його гілки, і листя. Тоді знову прийдуть сюди оті дві юрми – чоловіча та жіноча, і заспівають, і заграють йому на упокій. По тому чоловіки зроблять із його гілок чи коріння нові дуди, а жінки розріжуть стовбура на дошки, щоб збудувати з них ще одного яворового моста.

Але доля над ним змилувалася, бо простояв у землі лишень до обіду, висмаливши за цей час майже весь тютюн, випивши й воду, але до каші не доторкнувся, боячись трутизни. І саме тоді, коли сонце піднялося аж так високо, що стало якраз над головою, уздрів дяк на вулиці села, що виливалась у дорогу, дві постаті: чоловічу – низьку, окоренкувату, й жіночу – високу, струнку, які повільно брели, здіймаючи порох, і через той порох не міг їх пізнати. Але коли наблизилися, здивовано відзначив: були то Максим і Ганна.

– Прийшли тебе відкопати, дяче, – мирно сказала Ганна, – бо постраждав за нас.

– Одурив ти мене, Максиме, а ще й попобив немало, – гірко сказав дяк, відчуваючи, що тіло його мліє й корчиться в землі. – Завіщо навів таку напасть?

– Е, – сказав Максим. – Хіба ж хотів?

– Це я так захотіла, – м'яко сказала Ганна, беручись за лопату. Максим при тому сів на траву й дивився не так на дяка, як кудись удалину, й не подумавши забрати рискаля в жінки. – А чому захотіла, сказала на суді, і то правда свята, а ти вже нас не проклинай. Через це й змилувалися над тобою, щоб не проклинав.

І вона почала моторно відкопувати дяка.

– А коли б не ви, ніхто мене не відкопав би? – спитав прикро Комарницький.

– Недурним маєш бути, дяче, – сказав Максим. – Кожен у цьому світі про себе гадає, про це і дбає, а про інших забува, бо навіщо влазити туди – не знати куди.

– Гаразд, – згодився дяк. – Тоді скажи мені ще таке. Кажеш, не хотів мені лиха. Чому ж так люто бив?

– Бив, бо закон велів, – змовив Максим. – А коли подумати, то всі ми під небом ходимо. А ще, сказати б по правді: було за що, бо з моєю жінкою таки зогрішив. А в мене душа не з лопуцька.

– Але ж із твоєї згоди та волі те чинив! – вигукнув дяк.

– Може, і з моєї, а може, й ні, – смутно повів Максим. – Кажуть-бо люди: де голова блудить, там хвіст рядить, – і він багатозначно дякові Григорію підморгнув.

– Що ти мелеш, чоловіче! – скрикнула Ганна. – Чи ж раз тобі казала: «Коли ти мені муж, то будь мені дуж!».

– Воно то так, – спокійно відказав Максим, – але коли подумати: не зовсім, а може, зовсім не так. Бо гріх є гріх, хоч як би ти його медом змазував, – він замовк на хвилю, а тоді розсудно додав: – Ти, дяче, родинного життя не відаєш, то, може, й щасливий, бо де жінка яйця варить, то юшка за нами. Отож ти й напився тієї юшки, але зла за те на тебе не маю. Коли ж так, то й ти не май до мене зла, і розійдемося. Бо і я живий чоловік.

Дяк ледве виповз із ями, все тіло йому стерпло, ніби прудко бігала по ньому тисяча мурашок, а ще й жалила.

– Ми тобі поїсти принесли, пане дяче, а ще й випити, – сказала мирно Ганна. – Правду каже Максим, хоча буває не завше мудрий: ліпше нам по-доброму розійтися, ніж погнівленими.

– Гірка буде ваша їжа, – буркнув дяк, розтираючи ноги, – та й добре її наївся.

– Як собі хочеш, – мовила Ганна. – Але на волю тебе випускаємо, отже, гріха з себе зняли, а могли в цій ямі й забути.

– Це вона боялася, – по-недоброму примружився Максим, – що, коли здохнеш, дяче, в цій ямі, приходитимеш до неї упирем. А вони, баби, чомусь упирів бояться, та й то не завжди.

– Ти упирем не станеш, – жорстко сказала Ганна. – Жила в тебе для цього тонка. А в пана дяка жила як струна.

– Ну, це ти ліпше за мене знаєш, – в'яло сказав Максим. – То будемо пити мирову чи ні?

– Ідіть, люди, своєю дорогою, а я своєю, – із серцем сказав дяк. – Оце й буде мирова, тобто коли більше ніколи на цьому світі не зобачимося і не зійдемося.

– Та й ми цього хочемо, – сказав Максим, а Ганна в цей час забрала мисчину, що була із залишеною кашею, і вклала по-господарському до вузлика, якого принесла із собою.

– Ходімо, чи що? – спитала в чоловіка.

– А що тут робити? – відказав байдуже Максим. – Пан дяк має голову ліпшу за наші,