Леонід Михайлович Тендюк - Слід «Баракуди», Леонід Михайлович Тендюк

Тварини вдячні. Вони відчувають, хто до них як ставиться. І на любов відповідають любов'ю.

В Альфреда душа добра. Хоч він і має вади — панікерство, наприклад, — та кривдити нікого не кривдить. І до тварин зичливий.

Я його запитав:

— Ти й до курей так прихильно ставишся?

— Звичайно. Якщо вони не крикливі,— додав.

— Але ж півні — що засвідчив і недавній турнір — усі крикуни.

— Не треба, да Гама! Я тебе зрозумів, — образився він.

Чао Другий став членом нашої невеличкої, дружної сім'ї. Куди б ми не йшли, особливо геолог, він біг слідом.

Чао багато чого навчився. Так, скажімо, відганяти мух.

Кумедія та й годі! Коли ми сідали їсти, мавпеня, схопившись за перекладину над столом, ловило лапами або ж, метляючи хвостом, розганяло мух і москітів. Навіть прислужувало своєму рятівникові, подаючи йому то кухлик з водою, то кокосовий горіх.

Лота, що виросла на острові і, отже, звикла до мавп, спостерігаючи подібні сцени, щиро сміялася.

— Зайца добра сенга-соа, — говорила вона. — Кавка (тобто — мавпа) слухає Зайца.

Чао Другий почав бігати з нами і на плантацію.

Ось тут-то й трапилося те, що допомогло Альфредові стати тим, ким він є сьогодні…

Куде, як і раніше, вилізши на пальму, збивав горіхи, а ми тим часом збирали. Альфред, згадавши, як збивав горіхи Чао Перший, цього мистецтва почав навчати й руде мавпеня: щодня посилав його на пальму, де орудував Куде або я. І що ж? Мавпа опанувала Зайцеву науку. Вона виявилася справжнім верхолазом. Горіхи, що росли на верхівках, до яких ніхто з нас не міг добратися й вони висли, аж поки не падали самі й тоді, коли не треба, — всі до одного були збиті.

Подивитися на чотириногого верхолаза зійшлися мало не всі хібокці. Навіть король.

Він виліз із паланкіна тоді, коли мавпеня, хвостом обвивши стовбур, на самому вершечку пальми перекушувало хвостики, що утримували важкі кокоси. Вони, падаючи, мов ядра, глухо гупали, прим'явши траву, і ми не встигали їх збирати.

Ефо-Аліандро круто повів бровою і, здивований, вигукнув:

— Кльовомара!

— Кльовомара! Кльовомара! — заволали ті, хто ніс королівський паланкін.

Це означало: «Чудово!»

Як відомо, похвала з уст короля неабищо. У цьому ми переконалися.

Як тільки задоволений і здивований нашою роботою Володар залишив плантацію, Зайця й мене оточили хібокські міністри та інші сановники. Вони вигукували сказане королем слово «кльовомара». Раніше нас ніби й не помічали, а нині кожен улесливо посміхався, намагаючись потиснути руку.

Завдяки мавпі, хоч на неї й зараз не звертали ніякої уваги, ми зробилися популярні. А від популярності, кажуть, тут, на атолі — пряма дорога в міністри. Розповідають, що нинішній Міністр Моралі — той, якого хотіли змістити з поста, — став міністром тільки тому, що одного разу, коли ще був парубком, прославився на загальнохібокських танцях, які влаштовуються в кінці весняного місяця деста. Він так гарно танцював, так високо плигав, що навіть перескочив через курник, де в ажурних сферичних кошиках-гувунган сиділи готові для турніру задерикуваті королівські півні. Того ж дня бравого танцюриста призначили Міністром Моралі.[59]

Зайця спіткала така ж доля.

Наступного дня після відвідин королем плантації, коли ми, стомившись, ще спали, пролунали удари в кулкул. Щоразу сільський глашатай сая — ми звикли до цього — вдаряв не більше трьох разів, а нині він калантирив, мов на сполох.

Не встигли відлунати ті звуки, як на порозі нашої хижки з'явився розгублений Міністр Двору, присадкуватий, в обворсаній пов'язці тубілець, в якого безперервно сіпалася ліва щока.

— Гамал-мал! — гукнув він.

По-хібокськи «гамал-мал» — «підйом».

— Що таке?

І ми вибігли з хижки.

За свинарником, неподалік від вантілана, де недавно відбувалися півнячі бої, яблуку ніде впасти: міністри, вищі сановники, представники хібокського духовенства.

У натовпі я помітив бороду Цвяхецького, прямовисно опущену до землі, яка засвідчувала, що справи його (видно, побила Чебурашка!) кепські.

— Пашо, що тут відбувається? — запитав я, гукаючи здалеку.

— Іди-но сюди, приятеліє, я розповім.

Як тільки ми поминули курник, на приступках перед резиденцією — широка клуня на високім помості,— уздріли знайомий паланкін: носії очікували короля, щоб нести його до майдану, де зібрався народ.

— Гура! (Не треба!) — великодушно махнув рукою Ефо-Аліандро і перевальцем — так ходять качки — попрямував повз курник.

— Ефо-Аліандро — мурма! — залунало звідусюди.

— Мурма-бура! — підхопили ті, що стояли позаду.

І «мурма» й «мурма-бура» одним словом перекласти не можна. Спрощено воно означає «слава» або ж «ура».

— Мурма! — і собі закричав Альфред.

— Замовкни! — глянув на нього сердито Кім Михайлович.

— Далеко, хлопчику, підеш і зробиш блискучу кар'єру, якщо вчасно ніхто не зупинить!

Мені гидко було бачити Зайцеве підлабузництво перед королем. Я ніби передчував, говорячи про його кар'єру…

— Це що, бесалол? — запитав у Цвяхецького Кім Михайлович.

— Ні, братику, — відповів чорногорець. — Плановий бесалол має відбутися через кілька місяців, на початку каса (червня). А сьогодні Його Величність скликав хібокців позачергово.

На порядку денному стояло два питання:

1. Просушка копри (почалися дощі, й копра без навісів підгнивала).

2. Обговорення розміру суми за продаж Австралії атола Хібоко (Австралійський Союз, давно претендуючи на коралові острови, пропонував за них Ефо-Аліандро три мільйони дев'ятсот тисяч доларів, король же наполягав на сорока мільйонах).

Крім цих двох питань, були ще, як водиться завжди, поточні справи.

Про копру, що гнила