Автор невідомий - Народні казки - Коли звірі розмовляли: Українські народні казки про тварин

лев видав маніфест, в якому було сказано так: «Ми, цар дрімучих лісів, король дібров і гаїв, великий князь степів, наказуємо всім нашим підлеглим жити справедливо, мирно, чужого не брати, слабшого не дерти, старших шанувати й поважати. Хто помітить за ким грішок, повинен доносити нам, ми будемо розглядати справу і винних карати. Хто буде жити по правді, підглядати гріхи інших та доносити, той дістане нагороду».

Лев призначив собі на допомогу міністрів: вовка — луговим міністром, тигра — лісовим, лисицю — польовим. Міністри подякували цареві і пішли кожний на свою посаду.

Звірі не раз говорили потім між собою:

— Що за причина, що вовк і лисиця достукались такої честі? Ніби і краще є за них звірі, а, бач, не потрапили в міністри.

Олень каже:

— Та тут, панове, діло нечисте. Правдою і чесною поведінкою не достукаєшся уваги царя. Я відразу помітив, що лев поборов слона неспроста, там була якась хитрість. Звичайно, лисиця на хитрощі здатна і вона щось вигадала, а вовки, мабуть, допомагали їй, через те вони і потрапили в ласку. Ну, тигр — то інша справа; він дужий звір, йому личить бути великим начальником. А тут ще й те: обмини тигра, він розгнівається на лева і заважатиме йому в справах.

— Та я і сам так думав, — обізвався ведмідь. — Видно, що вони схитрували і моїх трьох братчиків занапастили тоді.

Дивляться, біжить лисиця. Всі принишкли.

— Тссс! Мовчіть, а то як почує, біда буде!

Лисиця наблизилась, всі їй вклонились. Вона зупинилась і питає:

— А чого ви тут докупи збилися, чи, бува, не змову яку чините?

— Боже нас борони, це ми зійшлися побалакати про той радісний для нас день, коли ми царя обрали. Ми всі радіємо, що Господь нам послав такого мудрого царя і таких правдивих міністрів.

— А-а! Якщо так, то це нічого. А все ж таки на другий раз не смійте збиратися всі докупи. Ніяких таємних зборищ робити не вільно.

Після того всі звірі старалися жити кожен собі осібно. Ті, що живилися рослинами, жили мирно, а хижі шкодили слабшим. А як цар почне допитуватися, навіщо той роздер зайця або ще якого-небудь звірка, то винний відбріхується, що він покарав його ніби за те, що той глузував з царя або підмовляв інших убити його. Цар вірив міністрам і давав їм нагороди за їх вірну службу.

Спершу хижі звірі додержувались закону, а далі голод вимагав обминати закон, і кожний жив собі так, як йому бажалося. Свою провину звертали на слабшого або на того, хто їм був противний.

Набридло лисиці бути польовим міністром, бо там, опріч мишей та інших дрібних звірків, нічого не доводилося їсти. А їй кортіло поласувати курятиною або гусятинкою. Діждавшись ночі, починала перевіряти курники. Щоночі уминала по дві, по три курки.

Одного разу чоловік підстеріг лисицю і застукав її в курнику. Тільки лисиця поп’ялась за курми, як чоловік вхопив її за хвіст і ну частувати бичем по ребрах. Так частував, що вона ледве жива зосталася. А потім прив’язав до хвоста мотузок і повісив лисицю на тин, бо боявся, щоб вона до ранку не віджила і не втекла.

Чоловік пішов спати, а лисиця віджила і почала придумувати, як їй викрутитися з біди. Пручалася, пручалася, ніяк не могла відірватися, бо мотузок був дуже міцний. Тоді вона вирішила позбутися свого хвоста, щоб тільки самій залишитися живою. Відгризла свій хвіст і втекла. Вибігає вона в поле і думає:

«Ну, що його тепер робити? Як я покажуся своїм підлеглим? Вони мене не пізнають і не будуть тепер слухати. А як я цареві покажусь? Що йому буду казати, коли спитає про хвоста? Соромно бути безхвостим міністром. Ех! Краще б він мене убив! Ну, та тепер того не вернеш, що проминуло. Поки хвіст загоїться, піду до зайця в хату, полежу там». Підійшла до зайчикової хатки і каже:

— Пусти мене переночувати. Я тобі колись у пригоді стану.

— Ні, не пущу, — каже заєць. — У мене тісно, малі діти.

— А я тобі кажу — відчиняй! Ти знаєш, хто я? Я міністр польовий і контролер свійських птахів. Була на селі в державних справах.

Заєць злякався і відчинив. Лисиця увійшла в заячу хатку і лягла на м’яке ліжко, а зайченят скопирснула геть.

Заєць промовчав, бо як же можна гнівити міністра?

Пішов зайчик добувати діткам їжу, а лисиця тим часом забажала пообідати: вхопила одне зайченя і з’їла, потім друге, третє.

Прибіг зайчик, заглянув усередину, а там уже нема жодного зайченяти. Він і не показався на очі міністрові: боявся зайти в хату. Вернувся заєць у поле, сів і гірко заплакав. Біг вовк, побачив зайця, спинився і питає:

— Чого ти, зайчику, плачеш?

— Та як же мені не плакати? Лисиця залізла в мою хату, поїла моїх діток, а тепер черга за мною. Боюся показуватися додому.

— Не журися, зайчику, я вижену її! Ходімо зараз!

Пішли вони до зайчикової хати. Вовк підійшов до дверей і каже:

— Хто ти такий, виходь геть з хати!

— Я міністр польовий, хто сміє на мене кричати?

— А, так це ти, лисице! — каже вовк. — Чи не соромно тобі кривдити слабеньких нещасних звірків. Я, луговий міністр, прошу тебе залишити хатку бідного зайчика, а то піду до царя і розповім йому про твої вчинки. Він тебе за це по голівці не погладить.

— Не твоє діло, вовче, втручатися в мої порядки. Ти порядкуй у своєму міністерстві, а я буду у своєму.

Вовк, піймавши облизня, пішов розгніваний до царя. Розповів, як лисиця грабує малих звірків, як живе в заячій хаті, поїла зайченят і самого мало не з’їла.

Лев доручив вовкові послати оленя до лисиці з наказом, щоб вона зараз же з’явилася до нього на розправу.

Царя повідомили, що прийшов польовий міністр. Лев наказав пустити. Тільки лисиця на двері, як лев грізно:

— Ти що там бешкетуєш? Як ти сміла кривдити зайця?

Лисиця, бачачи, що лев не жартує, впала навколішки, схилила низько голову:

— Ваша величносте! Дозвольте промовити слово.

— Ну, кажи.

— Ваша величносте, я добре знаю, що на мене по злобі наговорив вовк. А як сказати по правді, вовк кругом сам винен. Не я, а він зайчиків поїв. Я заступалася за зайця, а він мені хвоста відгриз і мало не задушив, ледве втекла.

Лев послав гінця за вовком, а сам почав думати: «Хто з них правий, а хто винуватий — важко розібрати, мабуть, обоє брешуть. А кого з