Степан Васильович Васильченко - Оповіда́ння

В низенькій підвальній кімнаті були вогкі стіни; маленькі вікна позатулювані старими ряднами та драними хустками. Ходила курна темрява, і стояв важкий специфічний дух. По кімнаті вештався рухливий силует баби-прийомниці. Побачивши Аврума, вона прихилила до його своє зморщене, урочисто спокійне лице і замріяно, з виглядом людини, що перебуває при великій тайні, що нічого, крім неї, не бачить і не знає, тихо і радісно поздоровила Аврума з сином.

Аврум нагнувся над ліжком і злякано став приглядатися до якогось кубла із брудного ганчір’я, що було накидано на ліжку коло хворої. З кубла визирало, сердито хмурячи безволосі брови, незадоволене та червоне од напруги мініатюрне лице людини; маленька людина вертіла голівкою і на увесь голос кричала, гримала, як той старий, сердитий архирей, що, несподівано наїхавши на парафію, гомонів на увесь причет за непорядки.

«Що у вас за безладдя таке? Чого темно в хаті? Чого брудно? Чого вонь? Що за ганчір’я порозкидане скрізь? Я вас!..» - здавалось, кричало капризне начальство. Мовчки, без суперечок, швиденько усі бігали коло його, ніби почували себе винуватими; хлюпотіли водою, розмотували його і знову сповивали. В коротких і зляканих словах Аврума, здавалось, було чути: «Звиніть, звиніть, пожалуста...» Але новий, не звиклий до бруду і смороду гість, як суворий і непідкупний ревізор, і знати нічого не хотів: махав ручками, дригав ніжками, чхав і кашляв, вичитував і кричав все голосніше, все сміливіше...

Несподівано брязнуло вікно; з-під рядна, що ним воно було затулене, додолу упав камінь і покотився під ліжко хворої.

Разом із тим стало чути шум і гострий гамір недалекої юрби. На мить усі в кімнаті замовкли; хто де стояв - закам’янів. Далі зчинилася надзвичайно тиха і сильно напружена метушня.

- В чулан!.. В чулан ходімо!..- почулися тихі, задихані слова старої Рахілі.

Лія на ліжку раптово перестала стогнати, закусила губу і, перемагаючи нестерпимі болі, біла, як стіна, лихорадково почала підводиться з ліжка. Руки і ноги тремтіли у неї од слабості, проте вона уперто намагалася злізти з ліжка. Ступивши на долівку босими ногами, вона обіруч вхопила народженого, притисла до грудей і повернулась, щоб іти з хати. Ноги не мали ще в собі держави, зразу затремтіли, і вона поточилася.

Її з обох боків підхопили руки Аврумові і його матері; її повели з хати в маленькі сінці, де під драбиною була помітна стара ляда. Ляда в чулан одчинилася, і звідти тхнуло тяжким, кислим духом. Один по одному вся сумна процесія сховалася в темряві. І було чути, як у глухій глибині чулану всіма фібрами своєї вільної душі протестував новоприбувший гість:

«Куди я попав? Що за країна, що за дикуни! Не вспієш на світ показатися, як уже каміння летить тобі в голову! Куди ви тягнете мене? По якому праву? Знать я нічого не хочу! Я не хочу в чулан! Світу давайте! Світу! Повітря!..»

Ляснули двері чулану, загримів залізний засов, і голос протестанта потонув за дверима в глибині підвалу...

* * *

Слухайте ж, що казали після того люди:

Увесь жидівський квартал був кругом оточений і відданий огню. Хто намагався вирватися із полум’я і прорватися через лаву, натикався на багнети. Нелюдські крики і стогони залунали з оточеного кварталу, та незабаром бурею заревла криваво-чорна пожежа, здійнялися під небо хмари чорного диму- і все було покрите і заглушене.

Погинуло все, що було там живеє.

Загинув там, казали, і Аврум-кравчик. Загинув сам, загинула його сім’я, і осталася недоказаною його казка.

На тому місці, де стояв той квартал, чорніє тепер сумна пожарина, серед ясното дня тьмарить світ...

А ночами там вітер гуде по руїні, попіл роздуває, співає:

Жив собі жидок Марчик,

Бідний кравчик...

НА ЗОЛОТОМУ ЛОНІ

( Мініатюра )

Сяє сонце понад безлюдне поле - безлюдне, марне; будить, пригріває гарячим промінням. Дрібним дощем окропляє із запашних, як василькові кропила, волохатих хмарин. Геть-геть по ланах поростають, як зелені сади, як виногради, густі та чорні кропиви; темно зеленіють і ростуть-ростуть - як не гудуть.

Колючі будяки, в руку завтовшки, злючка дереза, кучеряві коров’яки - все тягнеться, випирається до золотого сонця, шумить буйною дібровою, отьмарює ясний світ.

А коло їх ніг трупом лежить жито, побите й потолочене; разом із синіми волошками щільно до землі свої золоті головки склало.

Скільки оком зглянуть - скрізь чорніють між рідкими стеблами голі лисини, і вітер в розпачу мордується по них, збиває куряву.

Не чути гомону, ніхто не співає ніде.

Край дороги стоїть старий буркун, високо висунув роз-кудрену голову, далеко оглядає лани та з ранку до ночі мовчки розхитує головою.

Гай-гай... гай-гай...

Захурчало в коров’яках, і звідти вибігла з божевільними очима задичавіла, бездомна свиня, спинилась перед чорним оксамитовим рядном, що прикривало з ніг до голови когось у житі. Рохнула з диким переполохом і, звернувши набік, подалась, плутаючись у стеблах, у бур’яні.

Немов хто кинув зразу велетенською лопатою землі й болота, і зашуміла вгору зграя чорного степового вороння, і галасливою чорною хмарою закрила сонце.

З-під єдвабного рядна одкрився сонний юнак.

Кинувся до нього сполоханий вітер, тіпає сірими полами, пошматованими рукавами, будить, не добудиться.

Ніби звірившись, що він не проснеться, з грудей його викотився, як жива пташина, зім’ятий листочок паперу, білого й ніжного, із золотими краєчками, дрібним писанням густо змереженого.

Без шелесту, соромливо кокетуючи, котиться біла пташина по трупу, тихо кружиться під нечутну музику в безжурному граціозному танку, одухотворена мереживом людської мислі, жива, химерна істота.

Осміхається, без згуку шамотить безліччю живих слів.

Дрібно, швидко: «Милий мій, моє щастя, мої й сльози! Як би тоді цілувала я тебе, твої уста, смагою запечені, яка б це була радість і щастя! Але я знаю, що ти, зморений і змучений, до останньої краплі вип’єш свою страдницьку чашу і, коли буде на те вища воля, складеш свою голову, як лицар і герой. Знай, мій коханий: коли навіки склепляться твої очі - навіки уста мої замкнуться до поцілунків; руки мої ніколи не здіймуться до обіймів і серце моє умре до кохання. Мій вірний, герою мій, єдиний мій, один на все життя! Я загашу тоді всі мої поривання, і коли буду мати сили без тебе жити у світі, то тільки...»

І котиться між бур’янами од стебла до стебла, припадає до кожного й, не питаючи, хто він і звідки, відразу починає розповідати довірчиво