Автор невідомий - Народні казки - Російські казки

Скоро чи ні — прикотився клубочок до хатинки; стоїть хатинка на курячих лапках, навколо повертається. Каже Іван-царевич:

— Хатинко, хатинко! Стань до мене передом, а до моря задом.

Хатинка повернулась до моря задом, до нього передом. Царевич зайшов усередину й бачить: лежить на печі баба-яга кістяна нога, ніс у стелю вріс, сама зуби точить.

— Навіщо, добрий молодче, до мене завітав? — питає баба-яга в Івана-царевича.

— Ах ти, бабо-яга, кістяна нога! Ти спершу б мене, доброго молодця, нагодувала-напоїла, у бані попарила, а тоді й розпитувала.

Баба-яга нагодувала його, напоїла, в бані попарила; а царевич розповів їй, що шукає свою дружину, Василину Премудру.

— А, знаю! — сказала баба-яга. — Вона тепер у Кощія Безсмертного; важко її визволити, нелегко Кощія здолати: смерть його на кінчику голки, голка в яйці, те яйце в качці, та качка в зайці, той заєць у скрині, а скриня стоїть на високому дубі, і те дерево Кощій як зіницю ока береже.

Розказала яга, як до того дуба дістатися; Іван-царевич прийшов туди і не знає, як йому криню дістати? Раптом де не взявся — прибіг ведмідь і викорчував дерево з корінням; скриня впала й розбилася на друзки, вискочив зі скрині заєць і чимдуж кинувся навтьоки; глядь — а за ним уже інший заєць женеться, наздогнав, ухопив і на клоччя роздер. Вилетіла із зайця качка й полетіла високо-високо; летить, а за нею селезень кинувся, як ударить її — качка тут яйце і впустила, і впало те яйце в море. Іван-царевич, бачачи біду неминучу, залився слізьми; раптом підпливає до берега щука і тримає в зубах яйце; він узяв те яйце, розбив, дістав голку й відламав кінчик: як не бився Кощій, як не метався в усі боки, а довелося-таки йому помирати! Іван-царевич пішов у дім Кощіїв, забрав Василину Премудру й повернувся додому. Після того вони жили разом довго і щасливо.

Їхав якось козак шляхом-дорогою і заїхав у дрімучий ліс; у тому лісі на галявині стоїть копиця сіна. Зупинився козак перепочити трішки, ліг біля нього й закурив люльку; курив, курив і не побачив, як зронив іскру в сіно.

Сів козак на коня й рушив у дорогу; не встиг і десяти кроків ступити, як спалахнуло полум’я і весь ліс осяяло. Озирнувся козак, дивиться — копиця горить, а у вогні стоїть красна дівиця й каже гучним голосом:

— Козаче, людино добра! Порятуй мене від смерті.

— Як же тебе порятувати? Навколо полум’я, до тебе не підступитися.

— Устроми у вогонь свого списа, я по ньому виберусь.

Козак устромив спис у вогонь, а сам од великого жару одвернувся.

Вмить красна дівиця обернулася змією, залізла на спис, ковзнула козакові на шию, обвилася навколо шиї тричі і взяла хвіст у зуби.

Козак налякався; не зметикує, що йому робити і як далі бути.

Мовила змія людським голосом:

— Не бійся, добрий молодче! Носи мене на шиї сім років та шукай олов’яне царство, а приїдеш у те царство — залишися і проживи там ще сім років безвиїзно. Зробиш так — щасливий будеш!

Поїхав козак шукати олов’яне царство. Багато минуло часу, багато води сплило, наприкінці сьомого року дістався він до крутої гори; на тій горі стоїть олов’яний замок, довкола замку висока білокам’яна стіна.

Поскакав козак на гору, перед ним стіна розсунулась, і в’їхав він на широкий двір. Тієї ж миті спала з його шиї змія, вдарилась об сиру землю, обернулася душею-дівицею і з-перед очей зникла, ніби її й не було.

Козак залишив свого доброго коня у стайні, зайшов до палацу й почав роздивлятися кімнати. Всюди дзеркала, срібло й оксамит, і ніде не видно жодної душі людської.

«Ех, — думає козак, — куди я заїхав? Хто мене годувати й напувати буде? Певно, доведеться помирати голодною смертю!»

Тільки-но подумав, як глип — аж перед ним стіл накритий, на столі пити-їсти всього вдосталь; він закусив, випив і надумав піти подивитися на коня. Приходить до стайні — кінь стоїть у стійлі й овес жує.

— Ну, це гарна річ: можна, отже, без нужди прожити.

Довго-довго залишався козак в олов’яному замку, і здолала його нудьга смертельна: завжди сам-самісінький! Ні до кого й слова мовити. Надумався він поїхати у вільний світ; тільки куди не кинься — всюди стіни високі, немає ні входу, ні виходу. Спересердя вхопив палицю, зайшов до палацу й почав дзеркала та шибки бити, оксамит рвати, стільці ламати, срібло розкидати: «Може, господар вийде й на волю випустить!». Ні, ніхто не з’являється.

Ліг козак спати. Наступного дня прокинувся, погуляв-походив і надумав закусити; туди-сюди дивиться — нема для нього нічого!

— Ех, — каже, — як хто пославсь, так і виспиться! От наколобродив учора, тепер голодувати доведеться!

Тільки-но покаявся, як умить їжа й питво — все готове!

Минуло три дні; прокинувся козак уранці, глянув у вікно — біля ґанку стоїть його добрий кінь осідланий. Що це означає? Умився, вбрався, взяв свого довгого списа і вийшов на широкий двір. Раптом де не взялася — з’явилася красна дівиця:

— Здрастуй, добрий молодче! Сім років минуло — врятував ти мене од вірної загибелі. Тож знай: я царська донька. Викрав мене Кощій Безсмертний у рідного батька, у матері, захотів узяти за себе заміж, та я з нього посміялася; от він розізлився і перетворив мене на люту змію. Дякую тобі за тривалу службу! Тепер їдьмо до мого батька; стане він тебе нагороджувати золотими монетами й камінням самоцвітним, ти нічого не бери, а проси собі барильце, що в льоху стоїть.

— А яка від нього користь?

— Покотиш барильце праворуч — враз палац з’явиться, покотиш ліворуч — палац зникне.

— Згода, — мовив козак.