Едуард Шторх - Ловці мамутів

втупив погляд в обличчя багряного сонця.

Тільки-но сонце торкнулося землі, як старий ловець ніби виріс, в очах його спалахнуло натхнення й з вуст полилися схвильовані звуки.

Гунач уславляв життєдайне сонце:

Сонце моє! Ти даєш мені тепло! Грієш тіло моє! Вранці знову приходь! Втішай серце моє! Добрі вісті принось! Сонце моє!

Сонячний диск уже зник за обрієм, а плем’я все ще зачаровано дивилось на захід.

Нарешті розстелили шкури й уклалися спати. Вивірчак ліг останній.

ПО ВОГОНЬ

Надвечір Мамутик з Копчемом підпливли до берега, сховали човен в очереті, а самі вийшли на стежку, протоптану звірами до водопою. Ступивши кілька кроків, Мамутик раптом свиснув — і обидва ловці миттю залягли в кущах. Над водою стояв могутній зубр з телятком.

Минула хвилина напруженої тиші.

З безмежних лісових хащів, що починалися тут, почулося протяжне ревіння, й могутнє котяче тіло виповзло неподалеку з тіні.

— Лев! — затремтіли ловці.

Найстрашніший хижак усіх часів, велетенський печерний лев, готувався до нападу.

Печерний лев — найбільший пострах для ловців, його барлога ще ніхто не бачив — кожного слідопита чи випадкового мандрівника, що наближалися до скель над Дикою Шаркою, лев одним ударом могутньої лапи валив на землю, а потім роздирав. Шарецьке плем’я нестямно боялося його: торік хижак задушив трьох ловців. Тож плем’я змушене було покинути Дику Шарку і отаборитися віддалік, на просторій долині.

Лев знову заревів. Скелі за рікою глухо відлунили. Зубр подався назад і трохи не наступив Копчемові на ногу. Обидва ловці підхопилися й закричали, немов перед смертю. Лев підвівся, забив хвостом, по землі — угледів людей…

І ось в один бік біжить зубр з телям, в другий, до води, — Мамутик з хлопцем. Ловці, не зводячи духу, шугнули в комиші, одчайдушно розсуваючи їх, добігли до човна, полягали на нього й чимдуж попливли на плесо.

Вже давно згасли останні сонячні промені на заході й пітьма оповила вершини, коли обидва ловці наважилися знову вийти на берег. Вони зійшли на довгастий гребінь гори й густими заростями почали спускатись у міжгір’я.

Шарецьке плем’я вже давно відпочивало в своєму стійбищі. Потомлені люди спали між чотирма захисними вогнищами. Навколо вогнищ валялись обпалені й потрощені звірячі кістки, скалки кресального каменю, шкрябачки та клепала для вичинки шкур.

Викрасти вогонь — це значить викрасти ловецьке щастя. Тому кожне плем’я охороняє свій таборовий вогонь перед чужаками. Хоробрий Мамутик може заплатити за його викрадення життям. Досить лише наступити на суху гілочку або спіткнутись — і розпочнеться жорстока погоня не на життя, а на смерть.

Леопард не підкрався б тихіше, ніж гнучкий Мамутик, який навкарачки нечутно дістався аж до самого вогнища. Мамутик спритно витягає обгорілу гілку й, немов поранений сайгак, мчить у лісові хащі. При такому поспіхові він і не помітив, що Копчем витяг головешку з іншого багаття й щось туди кинув. Мамутик поспішає до гребеня гори. Інколи йому здається, що він ось-ось упаде від знесилля й уже не встане.

І Копчем мчить стрімким схилом угору. Він геть подряпаний терням та ожинням.

Кожен тікає іншою стежкою, щоб хоч одному пощастило врятуватися, коли виникне погоня.

Копчем посковзнувся на росянистій траві, але встиг схопитися за якийсь колючий кущик. Гірше було те, що під час падіння від головешки відламався обпалений шматок і тепер лише на кінчику її ще трохи жевріло. Копчем обережно дмухнув, пломінець спалахнув, і хлопчина, задоволено прицмокнувши, знову побіг до верхівки гори. Тут перед ним на малій галявці блимнула якась світла іскорка.

«То, напевно, Мамутик!» — подумав Копчем і проскавучав гасло племені. Відразу почув тиху відповідь.

Мамутик уже чекав на Копчема. Він важко дихав, очі в нього гарячково блищали. Та ватаг не піддавався слабощам. Він виконає своє завдання або загине. Мамутик підвівсь і приклав гарячу головешку до жевріючої Копчемової. Запалахкотів веселий вогник. Мамутик з Копчемом побігли поруч. Сподівалися, тепер їм уже ніщо не загрожує. Вони вже відбігли досить далеко, а чуже плем’я між чотирма вогнищами, мабуть, спокійно спить собі.

Раптом над долиною розляглися тріскучі вибухи.

— Що це? — злякався Мамутик, сторожко прислухаючись.

Копчем захихикав.

Знов вибухи!

Копчем сміється голосніше.

— Чого це ти, Копчеме? — підозріливо допитується Мамутик.

— Копчем — трохи горішків — у вогонь… — признався бешкетник, щулячи вуха, та відразу ж відскочив, бо розлючений Мамутик хотів припекти йому гарячою головешкою тіло.

— Копчем — нерозважний малюк, а не молодий ловець, — докоряє Мамутик юнакові, котрий своєю витівкою переполошив, мабуть, усе плем’я.

Копчем біжить схилом до річки, йому весело, і він уже не боїться, що шарецькі ловці помітять їхні палаючі головешки. Звичайно, коли б горішки вибухли раніше, розпочалася б дика погоня. А Мамутик цього не витримав би, — аж тепер зрозумів хлопець. Та все минулося, гребінь гір ховає, і вже не треба так поспішати. Копчемова гілка гарно розгорілася, навіть дмухати на неї не треба. І Мамутик вже, напевно, не сердиться.

Захеканий Копчем зупинився, щоб зачекати на змученого