Олексій Миколайович Толстой - Ходіння по муках

і порохом, на залізному ліжку сидить чоловік у солдатській сорочці. Сіре обличчя його спотворене болем. Обома руками він колупає свій лисий череп, облуплює його, як яйце, і те, що під шкаралупою, бере і їсть, запихає в рот пальцями.

Даша так закричала серед ночі, що Микола Іванович, в накинутій на плечі ковдрі, опинився біля її постелі і довго не міг добитися, що трапилось. Потім накапав у чарочку валер’янки, дав випити Даші і випив сам.

Даша, сидячи в постелі, била себе в груди складеними пучкою пальцями і говорила тихо і розпачливо:

— Розумієш, не можу жити більше. Ти розумієш, Миколо, не можу, не хочу.

Жити після того, що трапилось, було дуже трудно, а жити так, як Даша жила досі, — неможливо.

Війна тільки торкнулась залізним пальцем Даші, і тепер всі смерті і всі сльози були також і її справою. І коли минули перші дні гострого розпачу, Даша стала робити те єдине, що могла й уміла: пройшла прискорений курс сестер-жалібниць і працювала в лазареті.

Спочатку було дуже трудно. З фронту прибували поранені, які по багато днів не міняли перев'язок; від марлевих бинтів ішов такий дух, що сестер нудило. Під час операцій Даші доводилось держати почорнілі ноги й руки, з яких шматками відпадало налипле на ранах, і вона взнала, як сильгй люди скрегочуть зубами і тіло у них тріпоче безпорадно.

Цих страждань було стільки, що не вистачило б на всьому світі жалю на них. Даші стало здаватися, що вона тепер назавжди зв’язана з цим спотвореним і закривавленим життям і що іншого життя нема. Вночі в кімнаті чергового світиться зелений абажур лампочки, за стіною хтось бурмоче з гарячки, проїхав автомобіль, і задзвеніли пляшечки на поличці. Цей смуток і є частина справжнього життя.

Сидячи в нічні години коло стола в кімнаті чергового, Даша пригадувала минуле, і воно все ясніше здавалось їй як сон. Жила на висотах, звідки не видно було землі: жила, як і всі там жили, закохана в себе, зарозуміла. І от, довелося впасти з цих хмар у кров, у грязь, у цей лазарет, — де тхне хворим тілом, де тяжко стогнуть уві сні, марять, бурмочуть. Зараз от умирає татарин-солдат, і через десять хвилин треба йти впорскувати йому морфій.

Сьогоднішня зустріч з Єлизаветою Київною розхвилювала Дашу. День був трудний, з Галичини привезли поранених у такому вигляді, що одному довелося відрізати кисть руки, другому — руку по плече, двоє передсмертно марили. Даша стомилася за день, і все ж з пам’яті не виходила Єлизавета Київна, з червоними руками, в чоловічому пальті, з жалюгідною усмішкою і лагідними очима.

Увечері, сівши відпочити, Даша дивилась на зелений абажур і думала, що от би уміти так плакати на роздоріжжі, говорити сторонній людині: «страшенно, страшенно любила Івана Ілліча…»

Даша вмощувалась у великому кріслі то боком, то підібгавши ноги, розгорнула була книжку — звіт за три місяці діяльності Міського союзу, — стовпчики цифр і зовсім незрозумілих слів, — але в книжці не знайшла втіхи. Глянула на годинник, зітхнула, пішла в палату.

Ранені спали, повітря було важке. Високо під дубовою стелею, в залізному колі люстри, світилась неясна лампочка. Молодий татарин-солдат з відрізаною рукою марив, мотаючи бритою головою по подушці. Даша підняла з підлоги пузир з льодом, поклала йому на палаючий лоб і підіткнула ковдру. Потім обійшла всі ліжка і сіла на табуретці, склавши руки на колінах.

«Серце не навчене, ось що, — подумала вона, — любило б тільки вишукане й гарне. А жаліти, любити нелюбиме — не навчене».

— Що, на сон хилить, сестрице? — почула вона ласкавий голос і обернулась. З ліжка дивився на неї Семен — бородатий. Даша спитала:

— Ти чого не спиш?

— Вдень виспався.

— Рука болить?

— Перестала… Сестрице!

— Що?

— Личко у тебе малесеньке, — на сон хилить? Пішла б подрімала! Я догляну, — якщо треба буде, покличу.

— Ні, спати я не хочу.

— З своїх у тебе є хто-небудь на війні?

— Жених.

— Ну, бог збереже.

— Пропав без вісті.

— Ай, ай, — Семен закивав бородою, зітхаючи. — У мене брат без вісті пропав, а потім лист від нього прийшов, — у полоні. І людина хороша — твій, значить?

— Дуже, дуже хороша людина.

— Може, я чув про нього? Як звуть його?

— Іван Ілліч Телєгін.

— Чув. Зажди, зажди. Чув. Він у полоні, казали… Якого полку?

— Казанського.

— Ну, він самий. У полоні. Живий. О, хороша людина! Нічого, сестрице, потерпи. Сніг почне танути — війні кінець, — замиримось. Синів йому ще народиш, ти мені повір.

Даша слухала, і сльози підступали до горла, — знала, що Семен усе вигадує, Івана Ілліча не знає, і була вдячна йому. Семен сказав тихо:

— Ах ти, хороша…

Знову, сидячи в кімнаті чергового, лицем до спинки крісла, Даша відчувала, ніби її, чужу, прийняли з любов’ю, — живи з нами. І їй здавалось, що вона жаліє зараз усіх хворих і сплячих. І жаліючи й думаючи, вона раптом уявила з разючою ясністю, як Іван Ілліч теж, десь на вузькому ліжку, так само, як і ці, — спить, дихає…

Даша почала ходити по кімнаті. Раптом затріщав телефон. Даша сильно здригнулась — такий різкий у цій сонній тиші і грубий був дзвінок. Мабуть, знову привезли поранених з нічним поїздом.

— Я слухаю, — сказала вона, і в трубку поспішно проговорив ніжний жіночий схвильований голос:

— Будь ласка, попросіть до телефону Дарію Дмитрівну Булавіну.

— Це я, — відповіла Даша, і серце її страшенно забилось. — Хто це?.. Катя?.. Катюша!.. Ти?.. Люба!..