Сергій Олександрович Абрамов - Двоє під однією парасолькою

Перший отямився Старков. Навмисно байдуже він дістав цигарку, запалив, сказав презирливо:

— Хтось тут не вірив у передбачення. Не передумав?

Але Олег не мав бажання грати “у байдужість”, не стримався, стис Старкова в обіймах.

— Ви знали, знали, чи не так?

— Звідки? — відбивався Старков. — Відпусти, божевільний!

Але на ньому вже повисли і Димка, і Раф, підхопили його, підкинули, підкинули ще раз. Вони горлопанили щось незрозуміле, шаленіли, пританцьовували. А стрілка, як і раніше, міцно трималася на червоній рисці.

— Ну все, — задоволено сказав Старков, вирвавшись нарешті із захоплених обіймів своїх “підданих”. — “Мы рождены, чтоб сказку сделать былью”, “Броня крепка, и танки наши быстры”. Співайте, хлопчики, торжествуйте. Сьогодні увечері оголошую великий бал-маскарад.

— На честь події склею вам маску Мефістофеля, — підіграв йому Димка. — Накинувши плащ, з гітарою під полою…

А ввічливий Раф поцікавився:

— Поле збережемо чи вимкнемо?

— Збережемо, — безтурботно сказав Старков. — Давайте жити в іншому часі.

— А екрани? — не вгавав Раф. — Полетіти можуть…

Старков підозріло подивився на нього:

— Що ти так хвилюєшся за екрани?

— Його черга їх настроювати, — мстиво пояснив Олег.

— Дурниці, хлопчики, дурниці! — Старков вставив у самопис новий рулон міліметрівки, ще раз подивився на стрілку, що завмерла на червоній рисці. — Ходімо звідси. Екрани лагодити не будемо: полетять — і нехай. У Москві полагодимо. Так, — він обернувся до Рафа, — все ж чергу пропускати не слід: залишайся-но ти почергувати біля генератора. А через годину тебе Дима змінить. Гаразд?

— А що ви робитимете?

— Дійдемо до сільпо, купимо дещо для балу-маскараду.

— Шампанського візьміть, — попросив Раф, влаштовуючись на єдиному стільці. Перспектива просидіти цю годину під дахом явно влаштовувала його більше, ніж іти під дощем у село. — Тільки не більше години.

— Терпи, хлопче, — сказав йому Старков на прощання. — Робінзонада підійшла до щасливого кінця. Я ж казав: усі кулі повз нас.

Хіба міг знати провидець Старков, що його улюблена примовка обернеться для них цього дня страшним і реальним кошмаром?

У сторожці Димка набивав рюкзак порожніми пляшками. Олег озброївся спортивною сумкою. Старков — за правом іменинника — йшов без нічого.

Вони пішли уздовж річки, щоб — за пропозицією Старкова — оглянути кілька екранів і поспостерігати за поведінкою поля, що виникло біля них.

— Не за годину, так за дві повернемося, — сказав Старков. — А з Рафом нічого не трапиться — почекає, я йому детектив залишив. Пекучі таємниці Пітера Чіні.

Акуратний Олег приступив до з’ясування подробиць експерименту, що нарешті вдався.

— Ось скажіть мені, — міркував він, — якщо поле стабілізоване, то в якому часі ми тепер живемо? Якщо в сьогоднішньому, в нашому, то, значить, поле ніяк не впливає на справжнє. А я схильний припустити саме це…

— Чому? — поцікавився Старков.

— Сторожка на місці. Порожні пляшки — теж. Ми йдемо в сільпо саме сьогодні, а не вчора і не завтра. Ліс не змінився: ті ж дерева, та ж осінь. І дощ ллє той же, що й до досліду. Логічно?

— Ні, звичайно. Наприклад, сторожка була тут і вчора, і рік тому. І осінь почалася не сьогодні. І дощ уже який день поливає. І в минулому році, либонь, поливав. І років десять тому. А те, що ми йдемо в сільпо сьогодні, так це — ілюзія. Для нас — сьогодні, а насправді — позавчора. Логічно, філософе?

— Але щось повинно було б змінитися, — не вгавав Олег.

— Що саме?

— Не знаю. Ваша теорія, до речі, теж нічого тут не пояснює, — позловтішався він.

— Моя теорія, — напутливо сказав Старков, — говорить таке: часове поле не міняє справжнє, тут ти маєш рацію. Але воно може принести з собою якісь елементи свого часу, очевидно, минулого. Які елементи — цього я не знаю. Взагалі в моїй теорії стільки білих плям, що її швидше можна назвати гіпотезою. — Старков поскромничав, але не втримався, додав: — Щоправда, гіпотезою, підтвердженою експериментом.

Вони звернули в ліс, продерлися крізь кущі ліщини, вибралися на вузький лісовий путівець — ним учора Олег добирався додому, — мокрі з ніг до голови: під час дощу з хащів чагарника сухим не вилізеш. Олег струснувся по-собачому, вилаявся крізь зуби: клята погода, клятий ліс, — і раптом прислухався.

— Де це?

Десь зовсім поряд, може, метрів за триста, надсадно заревів грузовик. Це був саме грузовик: Олег добре розумівся на машинах! — і двигун ревів тому, що не в змозі був витягнути важку машину з липкої дорожньої багнюки.

— Сіли, — констатував Олег. — Цікаво, хто це?

— Ходімо подивимося, — запропонував Димка. — Все одно по дорозі.

Вони йшли, хлюпаючи гумовими чобітьми по калюжах, Димка гримотів склотарою в рюкзаку, щось приглушено насвистуючи. Старков і Олег вели нескінченну теоретичну суперечку про проблеми зворотного часу. Димку суперечка не цікавила, він чув її багато разів, хіба що, може, в інших варіантах, але суть не мінялася.

“Псих Олег, — незлобиво роздумував Димка. — Ну навіщо він лізе у цю трясовину? Старков його слухає, чекає, коли він почне захлинатися, підтягне до берега і знову відпускає: побулькай, мовляв, хлопчику. У Старкова це зветься “тренінг мислення”. Судячи з усього, я до цього тренінгу абсолютно нездатний…”

Він ішов попереду — Олег і Старков відстали кроків на десять, — і, може, саме тому він перший почув голоси людей з машини, що застряла. Машина час від часу надсадно ревла, потім шофер вимкнув запалювання, і зависла тиша, в яку і прохопилися фрази, чомусь не російські, а німецькі. Говорили не як викладачка німецької у Димчиній школі, а чисто, навіть грасируючи.

— Ворушися, тварюко! — як зрозумів Димка, кричав один надсадно і хрипло, і тут же тоненько відповідав другий:

— Я послав трьох по хмиз, гер оберштурмфюрер. Чуєте — уже працюють. За п’ять