Сергій Олександрович Абрамов - Двоє під однією парасолькою

Сам Старков стріляв майстерно, майже не цілячись, навскидку, по будь-якій мішені — чи то птах, шишка, чи підкинута в повітря пляшка з-під пива. Олег заздрив йому, але навіть заради великої мети перевершити шефа не згодився б на “ще пару місяців”. Вистачить і двох тижнів, що зосталися, вже насиділися. До наступного літа!

У тому, що наступного літа вони знову повернуться до лісової сторожки, Олег не сумнівався. Взимку диплом по темі Старкова, робота на кафедрі і в лабораторії. Треба б екран удосконалити: деякі ідеї в Олега були, щоправда, він ще не говорив про них шефу. А в самого Старкова ідей сила-силенна. Не виключено, що новий генератор — Старков явно не вірить уже в цей старий! — запрацює за іншим принципом. Ну та досить, не будемо загадувати…

Олег вибрався на узлісся до річки, звернув із просіки, що двома наїждженими коліями бігла уздовж річки. Трохи збоку, біля некрутого обриву, вріс у землю рублений будинок. Олег пройшов мокрою травою до ганку, довго витирав чоботи об іржаве залізяччя, прибите до порога, штовхнув двері в темні сіни, з насолодою скинув намоклу штормівку, чоботи, в шкарпетках увійшов до кімнати.

Все було майже так, як він собі і уявляв дорогою. Димка і Раф грали в шахи, на столі у Старкова звичне безладдя — списані аркуші паперу, набір кольорових фломастерів, логарифмічна лінійка. Самого Старкова в кімнаті не було.

— Привіт усім, — сказав Олег. — Поїсти залишили?

Димка пересунув туру і сказав задумливо:

— У каструлі на грубці. Ти чого так довго? Шеф уже плакався…

— Про що? — здивувався Олег, квапливо поглинаючи напівзахололий борщ.

— Боявся, що не встигнеш перевірити екрани.

— Чому такий поспіх? Закінчив би завтра…

— Завтра — дослід. О восьмій нуль-нуль.

— Знову?! — Олег навіть похлинувся від обурення. — На тому ж режимі? Тоді нехай він сам екрани настроює.

— Шах, — сказав Димка. — А отак, так і так — мат… Настроювати не доведеться: режим перераховано. У шефа нова геніальна ідея.

— Ідея справді непогана, — сказав ввічливий Раф. — Він нам розповідав: прискорюємо прохід мінус-вектора і виграємо стабільність поля… А мата немає, Димка: іду конем на еф шість.

Димка схопився за голову:

— Де конем? Звідки кінь? Ох я дурень…

Олег зрозумів, що від цих очманілих гросмейстерів нічого до пуття не доб’єшся, доїв борщ і ліг спати. Давній принцип, який говорить про те, що ранок вечора мудріший, давно і міцно ввійшов у побут чотирьох “самітників”. Залізний Старков вимагав залізної дисципліни, а підйом о шостій ранку в цю осінню сльоту навіть у зразкового Рафа викликав невтримну сонливість.

Хіба з нашим шефом посперечаєшся, думав Олег. Він якщо не переконанням, так силою змусить слухатися. Ніякої демократії: тиранія і деспотизм…

Потім він заснув і йому снився дощ — дрібний, затхлий, мокре листя на мокрій землі, низьке свинцеве небо і дивне, ніби скляне повітря, в якому промінь світла, мов у призмі, ламається навпіл.

Промінь світла, зламаний навпіл, — ознака часового поля, що виникло, — вони вже не раз бачили наяву. Та яка з цього користь: поле виникало і вмить зникало, виводячи з ладу екрани за кілометр від генератора.

— Сьогодні все буде добре, — сказав вранці Старков. — У мене таке передчуття…

— А ви не вірте передчуттям, — похмуро пророкував Олег. — Ви вірте в статистику: точна наука.

— Ставлю тобі двійку, ковбою. Нагадай, як приїдемо — впишу в заліковку. Статистика вимагає абсолютно однакових умов експерименту. А в нас кожного разу — інші…

— І кожного разу — пальцем в небо…

Старков не образився. Він і сам любив поглузувати зі своїх студентів, а до незнання був до краю безжалісний: висміював, не думаючи про наслідки. А які наслідки можуть бути? Є у “жертви” почуття гумору — зрозуміє, не полізе в пляшку. А немає, так годі й жаліти.

— У фізиці до всього треба ставитися з іронією, — любив говорити Старков, — так легше приховати невігластво і набути репутацію великого знавця.

Він свято дотримувався цього принципу і ставився з іронією до всього, навіть до власних ідей.

— Що ж до передчуттів і пророцтв, — утлумачував він Олегові за сніданком, — то нам з вами вірити в них просто необхідно. Ти історію згадай: хто мав справу з Часом? Віщуни, пророки, ясновидці. І я пророкую: сьогодні дослід удасться. Не вірите? Побачимо…

І хтозна, жартував він чи вірив у свої передчуття. Та Олег і не намагався розібратися в цьому. Побачимо, сказав Старков. Що ж, побачимо…

Вони стягли з генератора поліхлорвініловий чохол, вивірили індикатори, підключили живлення. Старков довго встановлював настройку поля, раз у раз звіряючись з записами. Потім Димка — цей почесний обов’язок він з першого дня привласнив собі — урочисто запалив електричний ліхтарик, спрямувавши його промінь туди, де повинно було народитися поле зворотного часу, розгорнутися, захопивши весь простір між екранами, розставленими в лісі, і — якщо пощастить, звичайно, — протриматися хоча б хвилину: це вже буде перемога!

— Готовий! — сказав Димка хрипло, і Олег подумав, що він хвилюється: здається, і справді повірив у передбачення шефа.

— Поїхали, — скомандував Старков і увімкнув генератор.

Стрілка на індикаторі напруги поля здригнулася і повільно гойднулася праворуч.

— Тільки б затрималася, — благаюче прошепотів Раф.

І стрілка послухалася: завмерла на мить на першому поділі шкали, знову затремтіла і впевнено поповзла праворуч. Тонкий промінець кишенькового ліхтаря раптом зігнувся під тугим кутом, тицьнувся в підлогу.

— Є поле, — знову прошепотів Раф, і Олег обірвав його:

— Почекай. Дивися…

Оглушливо — так здавалося Олегові — цокав секундомір: десять секунд, двадцять, п’ятдесят… І сталося неймовірне: промінь ліхтаря повільно пересувався по підлозі, доки не повернувся в вихідне положення — паралельно до землі, але стрілка на шкалі залишилася на місці — на червоній рисці, яка говорила про те,