Малгожата Гутовська-Адамчик - Дівчата з 13-ї вулиці

Запанувала довга мовчанка. І шестирічний хлопчик, легенький мов пір’їна, який не бачив кольорів і не знав почуттів, і Зневажене Прагнення думали про те, що з ними сталося і що буде далі.

— За два дні прем’єра нашої вистави, — несподівано мовила Зося. — У мене гарна роль і, здається, я непогано її виконую. Не знаю, кому подарувати запрошення. Гарні місця в третьому ряду. Пропадуть. Хтось, певне, однаково там сяде, завжди купа людей юрмиться попід стінами. Хоча яка різниця.

Закрила книжку й глянула на погідніше, як їй здавалося, ніж завжди, обличчя Магди.

— Може, прийдуть Клаудія й Агата? Цікаво, чи вони захочуть? Я б і тебе запросила, бо ти належиш до нашої компанії. Агата б луснула від сміху, якби почула, що я тут плету. Компанія! На щастя, вона цього не чує. Узагалі я повинна запросити батьків, але вони однаково не прийдуть. Ще й скандал гарантований. Довелося б каятися й письмово пояснювати, чому я збрехала й нікому не повідомила, що бавлюся в театр. А потім довелося б від усього відмовитися. Вони не вміють мною пишатися. Тобто не такою, яка я є. Їм завжди чогось бракує, ніколи я не виправдовую їхніх мрій. Я маленька негарна Зося, яка ніколи не буде ідеальною. Якби зі мною сталося те, що з тобою, я лежала би в лікарні або госпісі, бо вони не покинули би роботу заради такої нікчеми, як я. А вони ж лікарі. Так чи сяк, тримай за мене кулаки, щоб я не забула слова, як побачу всіх цих людей в залі. Розкажу тобі, як усе було, хоча тобі, мабуть, зовсім не цікаво. Краще почитаю ще, бо не хочеться повертатися додому.

Незручну ситуацію несподівано врятувала маленька сіра пташка, схожа на горобця. Сіла на підвіконні й весело зацвірінькала.

— Це радість, — зітнуло Прагнення. — Нічим незатьмарена радість.

— Ти знаєш, що вона сказала? — зацікавився хлопець.

— Спів птахів — це як оперна арія. Не конче їх розуміти, щоб це справляло тобі приємність. Іноді це навіть заважає, бо тоді зосереджуєшся на словах, які мають другорядне значення, тоді як радістю серця ми завдячуємо музиці.

Спів пташки запалив і в Петрусевому серці іскорку радості. Його сумне личко проясніло, хлопчикові хотілося стрибати, хоча він не забув, що голодний і не знає дороги додому.

— Ти справді її зрозумів?

— Мені вже набридла ця історія. Цей зануда розповідає нам її вже принаймні місяць. Він говорить про страшну бурю, яка шаленіла над його гніздом.

— І що?

— Якось спекотного дня навесні, коли його подруга відклала останнє, п’яте яєчко в їхньому новенькому гнізді, гарна погода почала псуватися. Над деревом, де був їхній дім, зібралися важкі свинцеві хмари. Удень стало темно наче вночі, сильний вітер віяв дужче, зі значно більшою силою, ніж потрібно, щоб видерти невелике дерево з корінням, не кажучи вже про крихітне, мов кулачок, гніздечко, збудоване з кільканадцяти прутиків, зліплених глиною. Вітер завивав, перелякана самичка зіщулилася, накривши крильцями п’ять своїх яєчок, а поруч сидів наш друг, сподіваючись найгіршого.

— Ой леле, як же він, певне, хвилювався. Сам у темряві під час бурі. Не уявляю, що б я зробив на його місці, — засмутився Петрусь.

— Передусім треба мати надію. Вірити, що переживеш найгірше, що залишишся неушкодженим. Віра в це додає сил. Страх — це отрута, віра — це еліксир життя. Вона додає нам сил навіть у безнадійних, як-от ця буря, ситуаціях. Нічогенька промова, га? — Прагненню сподобалися його власні слова, Петрусь погоджувався без жодної іронії.

— І пташка-тато не боявся?

— Боявся, але думав про те, що в його гнізді лежать чудові яєчка, з яких вилупляться прегарні пташенята. Думав про літні вечори, коли вони сім’єю сядуть на цьому дереві й розповідатимуть дітям про жахливу бурю, і про те, що з ними більше ніколи не трапиться такого страхіття.

— І розповів?

— Мабуть, що так. Адже літні вечори довші, ніж найдовші зимові ночі. А тепер на них чекає сповнена небезпеки мандрівка. Спогади про бурю напевне стануть у пригоді.

— Віддам запрошення Агаті! — раптом вирішила Зося. — Нехай робить з ним що хоче, мені однаково.

— Мушу тобі щось сказати, — видушила Зося, сівши на дивані в Агатиній кімнаті. — Я зробила страшну річ.

— Ти?! Списувала на біології? Перейшла дорогу на червоне світло? О, вже знаю! Не згасила світло в нужнику! Вгадала? — Агата іронізувала, але їй було цікаво, що сталося.

— Дехто хотів з тобою познайомитися. Це вже давно було. Він мені подобався, дуже. Зрештою, це не має значення, але тоді мало.

— Тобто ти вирішила замість мене?

— Я сказала, що в тебе вже є молодший брат.

— Навіть дотепно. Але взагалі це свинство, знаєш?!

Зоська лише тепер підвела погляд і наважилася подивитися на Агату.

— Знаю… — тихо промовила вона.

— Хто це був?

— Патрик Куява з 1-В.

— Не пригадую.

— Післязавтра вистава нашого театру. Будь ласка, ось тобі запрошення, хороше місце. Якщо ти хочеш, я все виправлю. Він теж там грає.

— І мені подивитися на нього з безпечної відстані? Ну, це вже дещо… А в тебе немає нікого, хто міг би за кару піти на цю виставу? Наприклад, батьки?

— Вони не прийдуть.

— Я й не дивуюся. Післязавтра, кажеш? Патрик Куява? Цікаво…

У школі панувала урочиста й водночас напружена атмосфера. А може, так лише здавалося? Хай там як, але Зосі здавалося саме так. Її хвилювання невідомо чому передалося Агаті. Це було відчуття очікування чогось важливого, що принесе зміни.