Ганна Хома - Заметіль

запеленали, що ще трохи — і ви задихнетесь. Два роки ця жінка ходила кругами біля мене, а я ніяк не могла зрозуміти, за що ж вона так мене ненавидить. Тепер розумію.

Олена глянула на Богдана. Він справді думає, що вона не помічає його стану?

— Якби не я…

— Якби не ти, — луною відізвався він, — я був би і надалі переконаний, що увесь світ є таким, яким я бачив його у нас удома, і з цим не можна боротися, з цим можна тільки цілковито змиритися. Кава стигне.

Олена глянула на чашку. Знову, як ТОДІ, захотілось озирнутися і перевірити, чи вона дійсно побачила те, що побачила. Але вона більше не озиратиметься. Досить.

— Я рада, що можу нарешті вам розказати правду. Що я нарешті сама її знаю…

Знову, як тоді, вона спробувала поставити себе на місце свого хлопця. Що він відчув у ту мить, коли прийшов до неї на ті злопам’ятні заручини? З золотими сережками у гарній упаковці. А вона безпечно завела його у кімнату, де сиділа її сім’я. Що він відчув, коли вдруге, вже після розлуки, наважився увійти до її дому, щоб покликати її за собою, а вона загаялась і не встигла.

Хіба можна після цього не зневажати її назавжди?

Якщо він вкаже їй на двері, вона це зрозуміє, хоча навряд чи переживе. Чому ж вона ще досі тут?

…Приглушений піщаний колір, не жовтогарячий, а саме жовтотеплий, владарював тут повсюди: на стелі, стінах, підлозі, м’яко перетікаючи на меблі, розсіюючись довкола напівприхованими джерелами світла і переливаючись у чарках густим ароматним коньяком…

Був тут ще один колір — чорний. Чорними були невигадливі дерев’яні стільці, ноутбук, плазмовий телевізор, віконні карнизи, кавовий сервіз і кава. І ніде нічого зайвого. Як у пустелі.

Четверо людей сиділи на різній відстані один від одного і кожен дивувався незворушному спокоєві інших, а за вікном падав сніг, і здавалося, що все сказане — просто чергова страшна історія надобраніч. Аж раптом хтось не так повертав голову, а хтось сильніше, ніж треба, стискав підлокітник, — і рятівна іллюзія зникала…

Богдан згадав,

(як просвіт вікна раптом став дивовижно ясним, в одну мить, не дочекавшись, поки він відштовхне від себе завмерлу руку з сокиркою…),

що нічого не їв сьогодні,

(і полізе до вікна через стіл…)

і зрозумів, що йому терміново потрібно знову вийти у кухню, (але не встигне…)

щоб перечекати, передихнути, перемінити гострий спалах болю на більш звичне тупе ниття.

(і як здригнеться земля, і слух відмовиться визнавати реальним ніколи раніше не чутий звук удару об землю…)

Потягнувся, щоб зібрати порожній посуд, — і перед очима зарясніли білі кола…

(а давній його Друг постояв розгублено посеред кухні, сховав сокирку в шухляду і пішов собі геть…)

— Я сама, — сказала Олена, вхопивши піднос і щезнувши десь за дверима.

Добре накульгувала на ліву ногу — і від цього робилось ще гірше.

Її тато не вбив його того дня тільки тому, що вона змінила звичний хід подій, своїм втручанням збивши їх обох з пантелику… (тітка ніколи цього не вміла)

…і створивши прецедент, який можна буде використати у суді. (У ТОМУ, НАЙОСТАННІШОМУ СУДІ.)

Заплющив очі, але білі кола знайшли його і там.

— Це все… це все мені не примарилось? І цей вечір, і Олена?.. І сніг…

— Хіба якщо у нас масові галюцинації, — невесело відгукнувся Зеник.

Богдан глянув на пляшку коньяку.

(Якщо ти почнеш до неї тягнутися, то можеш впасти.

Ну то й що? Диван — це не ВОСЬМИЙ поверх.)

— Стривай, — знову Зеник, — я сам наллю, гріх тратити такий дорогоцінний напій на килим, якщо ти впадеш.

— Дякую.

— «А не пішов би ти» звучало б доречніше…

— Сьогодні мій тато знову ЦЕ зробив? — Прозвучало за спиною. — Тато знову її… побив? Де він і що з ним?

Богдан спорожнив чарку, перш ніж відповісти.

— Нічого.

Якимось чином вона здогадалась про все.

— Він… він мій тато. Ти забув про це?

— Ні, не забув.

— То що ти з ним… зробив?

— Я перестав його боятись…

— Хтось мені нарешті пояснить, що тут коїться? — накинувся на них Зеник.

Вони перезирнулись.

— Я вперше його побачив, коли мені було шість років…

— І що? — знову втрутився Зеник, коли пауза затягнулась.

— Він приходив до нас приблизно раз в півроку. Мабуть потребував чогось такого, чого не міг отримати у себе вдома.

— Раз в півроку? — луною відізвалась Олена. — Раз в півроку він йшов від нас… пакував валізи і йшов до своєї мами. Ми з мамою так думали… Тобто я так думала. Мама напевно давно про все здогадувалась, але їй якось вдавалося ховати свою журбу за сміхом… Думаю, також, що одного разу вона йому про це сказала… Сказала, що їй все відомо, а може навіть, що подасть на розлучення, якщо це триватиме далі. Навіть веселим людям інколи хочеться плакати… Я гадаю, що він налякався і припинив відтоді будь-які стосунки з тією… з твоєю тіткою… аж поки мами не стало. Я майже впевнена, що саме твоя тітка зателефонувала мамі на роботу і сказала прямим текстом, що я викинулась з вікна восьмого поверху. Можливо навіть вона це зробила під його диктовку. Так чи інакше, —