Олексій Михайлович Волков - Подорож у безвихідь

Жінка, заради якої він ризикував життям, зробила все це навмисно. Тільки тепер у його голові склався весь логічний ланцюжок. Вона не могла покинути напризволяще свою подругу, повинна була якось знайти її та попередити. Але панічно боялася їхати туди. За певного збігу обставин Віконт міг бути вже там і чекати на неї. Ліна боялася щось робити й водночас не могла сидіти склавши руки. Новий знайомий виявився для неї просто-таки щасливою знахідкою. А далі — трохи винахідливості, трохи рішучості та жіночої спритності. Той, чию увагу вона до себе явно привернула, повинен був без заминок зробити для неї таку безневинну річ, як невеличка прогулянка залізницею, особливо за умови, що він перед нею завинив. Туди й назад. Навряд чи Андрій, повернувшись із подорожі (якщо повернувся б), застав би її на місці. Щоправда, план її мало не зірвався — Дік виявився щепленим. Ніхто не робив би їй ніяких щеплень.

Доля внесла свої корективи — вочевидь їй таки всерйоз заманулося закрутити події в цей шалений вир. Ось вона й підстрахувалася від несподіванок таким збочено жорстоким способом. Та хай там як, а клінічна смерть унаслідок недбалості хірурга врятувала дівчину від смерті біологічної.

Андрієва ж доля була вирішена ще раніше, у поїзді, коли Ліна взяла до рук маленькі ножички й розписалася на своїй гарненькій ніжці. Наче підписала йому вирок. Він був кинутий немов на мінне поле, щоби йти поперед неї на безпечній відстані і прокладати шлях, навіть не знаючи, по чому йде. А у разі невдачі — що ж, вона всього-на-всього втрачала свого сліпого тральщика.

Чайник на столі наполовину википів, а він, наче закам’янівши, продовжував підпирати голову. Андрій міг зрозуміти будь-що. Він міг усе пробачити, тим більше їй, хоча тепер, після цього відкриття, не міг повною мірою вважатися винуватцем її нещасть. Але одне не вкладалося в голові — як можна посилати людину у справі, від якої залежить твоє життя, і при цьому позбавляти, свідомо позбавляти її найменших шансів на власний захист, на власний порятунок. Це було над його розуміння. Він навіть не знав, як це назвати й до якої категорії вчинків віднести.

Із запаморочення його вивела чергова сестра. Андрій чув, як вона зачиняє двері відділення, вирішивши, напевно, що лікар уже пішов або ночуватиме тут. Він механічно всипав у чашки по ложці кави. Медсестра йшла коридором, вертаючись від дверей.

— Петрівно, залиште ключа! — Андрій вийшов з ординаторської. — Петрівно…

Але слово застрягло у нього в горлі. Наче привид, просто на нього коридором сунула темна висока постать.

Це був він. Брудні, захляпані мало не до колін штани, зім’ята куртка поверх тонкого светра під шию, запалі прищаві щоки… І навіть крізь сплутані довгі пачоси Андрія наскрізь пропік його жахливий погляд. Погляд смерті. Це був Віконт. Тепер його належало називати саме так.

Усе сталося так зненацька, що Андрій, наче стовп застиг на місці, а худа примара продовжувала, похитуючись, насуватися на нього. Часу для прийняття рішення не залишалося. Їх розділяло якихось десять-дванадцять кроків, коли Андрій, нарешті, рушив з місця, відступаючи назад. Ліворуч був сестринський пост, і він загальмував. Стілець наче сам попросився йому до рук. Він ще не вийшов з напівшокового стану, викликаного появою у відділенні його старого знайомого, але відчув, що це робоче крісло може прислужитися як зброя. Права на жах перед цим живим трупом Андрій не мав.

Прибульця хитало. Невже так ослаб? Ось він побачив крісло — на обличчі не відбилося ніяких емоцій, тільки мерзенна гримаса, оскал — зупинився і притулився плечем до стіни, важко відсапуючись: напевно, нетерпець надто швидко гнав його сходами. Вага крісла відтягувала Андрієві руки. Права рука довговолосого майнула під полу куртки. Андрій згадав машину, ніж з довгим викидним лезом. Але зараз йому ніж не страшний: у вузькому коридорі, де противник не має простору для маневру, Андрій змете його одним ударом важкого стільця. Він підняв крісло і ступив крок вперед. Віконт витяг руку з-під куртки. У руці був пістолет.

На Андрія майже впритул дивився чорний отвір його ствола. Крісло саме опустилось на підлогу, а нападник підійшов, перекинув його ногою і подивився в очі свого візаві. Пістолет у його руці тремтів. Та хіба це щось давало? Однаково він устигне вистрілити. А якби й ні — зчепитися з ним було б не набагато краще за кулю в живіт. А може, й гірше.

— Каву п’єте? — потягнувши носом, майже спокійно запитав зайда.

Андрій не знайшовся, що відповісти. Віконт схопив його за плече, ривком розвернув спиною до себе й увіп’яв йому під ребра ствол пістолета. Андрій завмер, а той штовхнув його до дверей. Через приставлений до спини ствол відчувалося, як трусяться руки цієї потвори. Так не довго й натиснути на курок.

— Там її немає, — сказав Андрій.

Замість відповіді Віконт турнув його на двері. Що там, у тому місці, куди дивиться зброя? Там права легеня. Не найгірше місце для дірки від кулі, хоча й не найкраще. Андрій намагався непомітно повертатися так, щоб ствол не дивився в бік серця. Уявилося, як куля зробить маленьку дірочку в спині, а вийде з грудей, відшматувавши добрячий кус тіла, і, можливо, зачепить якусь із легеневих судин. Чи залишиться тоді шанс? Цей псих відразу кине його й побіжить шукати дівчину. За кілька секунд біля пораненого з’явиться чергова сестра, яка зараз, по-всьому, спить десь у кімнаті відпочинку персоналу. Чергує Петрівна, з поняттям, не перший день працює. Вона одразу підключить крапельницю. За кілька хвилин біля нього вже будуть реаніматолог та черговий по лікарні. Хвилин за двадцять привезуть Варцаб’юка. Реально —