Борис Левандовський - Байки проти ночі

Звичайно, лисий навряд чи був здатний на щось таке, на катування, вмовляння із застосуванням різних блискучих штучок переконливого вигляду і зі ще переконливішим впливом. Але як божевільний дослідник, який перебуває за крок від довгоочікуваної мети, цілком міг здивувати навіть себе самого. І з кожною хвилиною наближався до цієї небезпечної межі. Можливо, вже наступного разу він зайде до нього у ще менш щиросердному настрої. Граючись щипцями, наприклад. Чи пластмасовим фалосом. Дуже великого калібру.

Тоді з ним краще не торгуватися — швидка смерть, як не крути, краща за повільну, особливо з попереднім проходом через «харахумбу». Але й це сумнівно — Макса всього пересмикнуло — дуже сумнівно, що лисий дозволить йому вмерти, поки цілком не переконається, що витягнув з нього все до останнього слова.

Ліва рука знову привабила Максів погляд.

І думка, що вже з’являлася в нього раніше, повернулася, як бумеранг.

Ну, і що він втратить, якщо спробує?

З часу Максового повернення Звідтіля минуло приблизно хвилин сорок чи ненабагато більше. Імовірно, що його організм ще не встиг цілком вивести препарат лисого. До того ж він… Шумен. Нехай Тут він лише сімнадцятирічний мудак, який повівся на дешевий трюк з оголошенням і сів у глибоку дупу через власну цікавість, але Там…

Це могло спрацювати.

Макс зосередився. Ні, це просто повинно спрацювати, інакше йому кришка, повний каюк.

Кілька хвилин нічого не вдавалося, хоча піт заливав йому спину й від напруги дрібно тремтіло все тіло. Чорт, справжнє, реальне життя виявилося важчим, аніж він думав, перебуваючи Там. Хто б міг подумати, що йому так швидко почне бракувати того довбаного ковпака…

Макс замружив очі.

Він на мені… Я Шумен… Я знову Там…

І здивувався, що нічого не відчув, бо коли розплющив очі, був у своїй вітальні. Склянка з чарівним напоєм великого Шумена, як і раніше, стояла поряд на журнальному столику — там, де він її й залишив. Бурштинової рідини залишалося ще більш ніж половина. Усе здавалося таким самим, як до його відходу. Тільки Блідого Незнайомця, на щастя, ніде поблизу не було.

Макс устав з крісла і про всяк випадок заглянув у кожен куточок квартири. Сорокахвилинне перебування в полоні лисого здавалося тепер незвичайним яскравим кошмаром, що наснився, коли він випадково задрімав у кріслі. Просто не вірилося, що в реальності Макс зараз перебував… Але він знав: це правда. Правда, яку, незважаючи ні на що, так добре було б не знати.

Головний убір Шумена залишався на ньому, але Макс зараз уже не був схожим на потворного казкового чаклуна. Пам’ять раптом викинула нагору його дитячі фантазії, у яких маленький Макс саме так собі й уявляв усіх чаклунів. Напевно, його раціональна свідомість просто відкопала той образ серед старого мотлоху, обтрусила від пилу й використовувала, діючи за вкоріненим стереотипом. Його вигляд, можливо, знову почне змінюватися, тільки навряд чи він пробуде тут довго.

Однак Макс не був цілком певен, що його задум вдасться, лише припускав. Він, очевидно, перебував у поверхневій зоні своєї свідомості — тій, де віддзеркалювався відомий йому світ, — не заглиблюючись у справжні нетрі на ту глибину, де жив Блідий Незнайомець, а може, і хтось іще гірший.

А ще Макс подумав, що якщо зараз Там лисий зайде до кімнати, то накладе в штани зі злості, коли побачить, що Макс від нього певною мірою втік.

Було б зовсім недоречно, якби старий застав його за тим ділом, яким Макс збирався зараз займатися. От якби у нього існувала можливість контролювати ситуацію Там…

«Дзеркало… — раптово сяйнула ясна думка. — Це схоже на дзеркало. Може, Лена справді зробила пірсинг? Можливо, чорт забирай, і таке? Чому б ні? Адже якщо відомий мені світ відбивається на верхньому рівні свідомості, то це має бути схоже на дзеркало. Коли дивишся під особливим кутом, у ньому відбиваються навіть ті предмети, на які воно прямо не спрямоване. Хоча й іноді вони настільки відсунуті вбік, що взагалі незрозуміло, як примудряються відбиватися».

Макс узяв пульт дистанційного керування і ступив до телевізора. Під його ногою смачно лопнув незвичайно великий клоп, але Макс не став звертати на це уваги. Інколи можна швидко звикнути навіть до малоприємних речей.

— Покажи мені те місце, — він підсунув стілець ближче до екрана, який замерехтів, і сів.

Ось він у кріслі, зв’язаний, у маленькій кімнаті з синіми шпалерами на стінах. Очі заплющені, під ними глибокі темні кола. Ніби він хворий чи щойно помер після якоїсь довгої й виснажливої хвороби.

Макс вирішив поки що тут не затримуватися і скерував невидиму «камеру» далі — до дверей… крізь них. Трохи більша кімната, очевидно, лабораторія лисого. Два довгі столи вздовж протилежних стін, заставлені всякою всячиною, ніби в підсобці шкільного кабінету хімії, широка скляна шафа, набита таким самим непотребом. Нічого цікавого.

Сусідня кімната через стіну… Людські тіла просто на підлозі. Ні, трупи. Троє чоловіків і дві жінки. Майже всі виглядають так, наче їх кинули в клітку з диким хижаком.

Ти перший, хто зумів відшукати Вихід…