Адам Багдай - Пірати Співучих островів

грецькому кориті і ловить устриці. Просто чекає, щоб ви поставили йому ще півлітра цього паршивого вина.

— Якщо має охоту — я поставлю,— задерикувато відказав дядечко.

— Не варто, — сусіда жалісливо глянув на грека.— І так уже випив забагацько. Буде на вашій совісті. Згляньтеся над ним, бо мені печінка пухне, коли дивлюся на нього. І над собою згляньтеся. Не пийте цеї гидоти! — Сказавши так, він плеснув у долоні і гукнув хлопчака-кельнера.— Франку, синку мій, навіщо ти труїш чесних людей? Принеси нашому добродієві щось пристойне.

— Може, фрушкогірського? — нахилився кельнер.Ти прямо як у рай дивився! Давай пляшку фрушкогірського і сифон води. Тільки хутенько, бо гість іще занедужає!

Коли на столі появилася пляшка з золотою шийкою, Алі-Баба налив обережно келишки, потім підніс келишок, подивився на світло й захоплено цмокнув:

— Найлучче вино в Югославії! З Фрушкої Гори, пане! Як золото!

Дядечко теж цмокнув.

— Як золото, — повторив і собі. А тоді підняв келишок і спитав: — З ким маю честь?

Алі-Баба з гідністю випнув могутні груди.

— Я Стано Палада! — гукнув.— Стано Палада! Мене всі тут знають. В час першої світової війни я служив у цісарсько-королівському військовому флоті. Був матросом і за добру службу дістав орден Марії-Терези. Після війни плавав на трієстських суднах, був у Касабланці...— Тут він перелічив десятків зо два портів сливень цілого світу. Зробив це так, мовби в кожному з тих портів установлено меморіальні дошки з нагоди його перебування.

— Дуже приємно, — обірвав дядечко, коли той доїжджав уже до Ріо-де-Жанейро.

То була довга подорож, тому нічого дивного, що Іво почав позіхати. Спершу сором’язливо, стиснувши губи, а далі вже й на весь рот. Відомо, що позіхання вельми заразливе, тож я й собі став дерти рота, бо, щиро кажучи, був пекельно зморений, а тут збиралося на подорож довкола світу. На щастя, славний моряк закотвичив корабель своєї фантазії в Ріо і проголосив тост за польських моряків.

— Перепрошую, — схопивши дядечка за рукав, несміливо втрутився я.— Коли не помиляюся, ви, дядечку, мали намір купити вітрильний човен...

— Тобі не подобається цей хоробрий моряк? — спитав дядечко.— Я ще не бачив симпатичнішого.

— Я теж не бачив, тільки мені хочеться спати, і взагалі годилося б починати з човна.

— З човна! — гримнув на мене дядечко.— Такий душа-чоловік, а я йому одразу морочитиму голову човном!

— Але ж можна натякнути... Певно, він не образиться.

А дядечко, замість натякнути, наповнив келишки й почав оповідати...

Час минав. Іво заснув за столом, мені злипалися повіки, а про вітрильний човен і досі ні слова.

Нарешті я не витримав і пальнув заспаним голосом:

— Перепрошую, чи ви, пане, часом не знаєте когось, хто міг би продати нам пристойний вітрильний човен?

Це просто смішно: Стано Палада розумів кожне дядечкове слово, а коли озвався я — так глянув на мене, ніби я говорив до нього по-турецькому.

— Ми хочемо вийти на Ядран,— пояснив я і розпростер руки, вдаючи вітрило.

— На Ядран? — засміявся моряк.— Це чудово складається, бо саме завтра я випливаю.

— Ми хочемо купити човен, — мовив дядечко.

— Човна тепер ніхто не продасть, — відказав моряк.— Усі возять туристів. Човна можна купити аж восени. А втім, нащо вам той човен? У мене солідна барка, і я пливу на острів Ластове. Знаєте, де Ластове?

— Авжеж,— відповів дядечко.— На захід од Корчули, найбільш висунутий у море острів поблизу Дубровника. Чудово! Я планував поплисти і на Ластове.

Я певен, що коли б Стано Палада запропонував Галапагоські острови, дядечко згодився б, і оком не моргнувши. Такий уже він є, що кожному хоче неба прихилити.

— Ластове! — захлинувся старий моряк.— На Ядрані немає кращого острова. Там тихо і спокійно, бо далеко від берега. Туристів мало. Хіба що знавці. Кілька рибальських селищ і широке море.

— Широке море...— замислено повторив дядечко.— Широке море й тиша. Саме це нам і потрібно.

4

В ту мить нам найбільше був потрібен сон. Широке море і Ластове ми могли зоставити на завтра. Тим часом дядечко геть забув про ночівлю. Він найохочіше розкинув би свій табір у тіні платанів «Під Розою вітрів», але Дубровник — це не Синяєвіна і не пустирище над Скадарським озером. Тут діють інші закони. Поставити намет можна тільки в кемпінгу. А це суперечило широкій і невгамовній натурі нашого чародія.

— Де тут той паршивий кемпінг? — запитав