Геза Гардоні - Зірки Егера

— Ні.

— То як ви попали до турків?

У розмову втрутився старий Вербеці.

— Ну, ну, брате Балінте,— мовив він добродушно своїм низьким голосом,— не кричи так на бідну дитину. Бачиш, він зі страху слова не вимовить.

Вербеці сів у чорне шкіряне крісло, що стояло посеред кімнати.

Зачувши слово «зі страху», хлопець отямився, ніби йому хлюпнули в обличчя водою.

— А так...— відповів він раптом хоробро,— ми хотіли висадити в повітря турецького султана.

— Per amorem![34] — жахнувся Вербеці.

Балінт Терек і сам отетерів.

А хлопець, набравшись духу, розповів геть усе: як вони привезли з собою порох, як замінували путівець і як панотець Габор сплутав султана з яничарським агою.

Вербеці сплеснув руками.

— Яка легковажність! Яку дурницю ви придумали, сину мій!

— Дурниця не в тому, що вони придумали,— відповів Балінт Терек, грюкнувши шаблею об підлогу,— а в тому, що мій священик не впізнав султана.

Вельможі перезирнулися.

— Султан — наш друг! — сказав Вербеці.

— Султан — наш губитель! — відповів на це Балінт Терек.

— Він людина, яка благородно мислить!

— Він коронований негідник!

— Я його знаю краще, ніж ти! Я бував у нього в Константинополі!

— Слова бусурманина — не священне писання! Та якби й було святим писанням, то все одно не нашим. У їхньому священному писанні сказано, що християн треба винищити!

— Ти помиляєшся.

— Дай-но бог, але я відчуваю щось лихе в цьому відвіданні і покваплюсь додому.— Терек обернувся до Гергея: — Сину мій, ви могли врятувати Угорщину!

Слова ці він промовив з болем у голосі.

Наступного ранку Мартонфальваї розбудив Гергея і поклав йому на стіл червоно-синю шовкову пажеську одежу.

— Пан звелів тобі одягнутись і о десятій годині бути на подвір'ї. Підеш разом з ним до королівського палацу.

І він заходився чепурити Гергея, наче дбайлива мати. Допоміг умитися, одягнутися, розчесав волосся на проділ. Почистив замшею золоті галуни і хотів уже взути йому на ноги черевики вишневого кольору, які тоді носили воїни.

— Цього я вже не дозволю,— мовив Гергей і засміявся.— Не такий я безпорадний, щоб мене взували.

— А ти не боїшся?

— Чого б це я мав боятися? Що я йду до королеви? Моя ж пані благородніша від неї, хоч і не носить на голові корони.

— Це ти правильно сказав,— зауважив дяк, із задоволенням оглядаючи юнака.— Та, знаєш, усе-таки вона королева.

Коли Гергей разом з Балінтом Тереком підходив до королівського палацу, назустріч їм уже поспішав служник.

— Ласкавий пане,— мовив він захекано,— її величність королева послала мене по вас, просила прийти негайно. Прибув якийсь турок. Привіз із собою достобіса коштовностей, прикрас!

Балінт Терек обернувся до витязя, що їх супроводжував:

— І недаремно привіз, от побачите!

Солдати лишилися на подвір'ї. Балінт Терек і Гергей піднялися широкими мармуровими сходами.

Вартовий узяв на караул алебардою і показав праворуч:

— Її величність звеліла пройти у тронний зал.

— Тоді можеш іти зо мною,— сказав Балінт Терек Гергею.— Тримайся від мене метрів за чотири-п'ять. Стій струнко! Ні з ким не розмовляй! Не кашляй, не плюй, не позіхай, тримайся гідно, як личить пажу!

Стеля в палатах висока, стіни пофарбовані, прикрашені різьбленням, виблискують золоті герби з коронами. Двері широкі, великі, стеля розписана срібними зірками. Червоні пухнасті килими поглинають звуки кроків...

Від усієї цієї розкоші у Гергея у голові запаморочилося. Йому здав; лося, що в кожному кутку стоїть якийсь коронований привид і нашіптує йому: «Ви ступаєте слідами королівських ніг! Цим повітрям дихали королі!»

У тронному залі вже зібралися п'ятеро вельмож, одягнених по-святковому. За ними стояли пажі й молоді офіцери. Біля трону — кілька охоронців з алебардами. На троні ще нікого не було.

Стеля цієї зали була склепінчаста, обтягнута шовком кольору цикорію. На ній намальовано небозвід з тим самим розташуванням зірок, яке було на той час, коли угорці обрали своїм королем Матяша.

За троном на стіні висів величезний багряний