Семен Дмитрович Скляренко - Святослав

дружиною. Воєводи кликали своїх гриднів і також стрибали на коней, бояри вилазили на вози й вмощувались на сіні. У кого ж не було чим їхати, той рушив пішки. Разом з дворянами пішла й Малуша.

Проте на кручі залишилось ще трохи людей, що, либонь, хотіли перепочити на зеленому дозвіллі, над голубим Дніпром, а може, про дещо й поговорити.

Тут були князь переяславський Добислав, що тільки-но вирядив з княгинею жону свою Сбиславу, тисяцький з Родні Полуян, старі воєводи Ігореві Бождан і Остер.

– Що б сказав князь Ігор, – засміявся, показавши свої щербаті зуби, воєвода Бождан, – коли б то бачив, яка рать вирушає на Царгород…

– Мовчи, – хитро підморгнув до нього воєвода Остер, – бо з цією раттю послав свою жону й князь наш переяславський.

– А що, коли й моя жона, – сказав князь Добислав. – Щоб сам посилав її, то тільки на спис до Перуна. Звеліла княгиня Ольга – то і поїхала моя Сбислава. Нехай їдуть, рать…

Усі засміялись, уявивши, як зараз лодії пливуть Дніпром і веде їх княгиня Ольга.

– Не так ходили ми колись супроти ромеїв, – роздратовано мовив воєвода Бождан, пригадавши, як стояли вони з князем Ігорем під стінами Константинополя, і подивився старечими, але світлими голубими очима на далекі простори за Дніпром.

– А відала ж колись княгиня наша, хто є ворог Русі, а хто друг, – знову почав Добислав.

– Де на Русі суть вороги, вона відала, – сказав на це Бождан, – примучувала, та ще й як примучувала, і деревлян, і тиверців, і угличів. А от хто ворог всій Русі – не знає, клянусь Перуном, не знає.

– Коли б то вона сиділа не в Києві, а десь на українах, то знала б, яка загроза суне з поля і хто її на нас насилає. Хай би приїхала та посиділа в Переяславській землі… кров’ю там обливаємось.

– А вже обливаємось, – додав тисяцький з Родні Полуян. – Кожного дня в сторожі на полі загибають люди, насилає ж їх один ворог – імператор ромеїв.

І замислились воєводи, стоячи над Дніпром, який носив лодії їхні в рідне Руське море. Носив не з жонами та слугами, а з дружиною і воями, що ні крові своєї, ні життя не шкодували, аби тільки стояла Русь.

– Неправе діло задумала княгиня, – сказав Добислав, – і будемо молитись, щоб вона жива й здорова вернулась з Царгорода. Не словом треба боротись з ворогом, що збройно став супроти нас, а силою. На тому стояла й стоятиме Русь!

4

Довго довелось княгині Ользі з почтом своїм добиратись до Константинополя. Далекий і важкий шлях стелився перед ними Дніпром і Руським морем. Але минули вони його щасливо: небезпечні пороги лодії пройшли по повній воді, море було спокійне, тихе, з суходолу за ними аж до землі угличів увесь час стежила й димами подавала знак, що там усе спокійно, дружина.

Звичайно, не обійшлося й без пригод. І купці, і сли, та й сама княгиня не боялись моря, витримували хитавицю. Проте з княжими родичками клопоту було чимало. Тільки налітав легенький вітер і навкруг розгойдувались хвилі – їх нудило, валило з ніг, вони кликали на поміч усіх богів, проклинали море, Константинополь… Княгиня Ольга, сидячи на кормі, бачила їхні муки і страждання, стискувала пересохлі від вітру й морської води уста й одверталась, дивилась удалину.

Вона вперше в своєму житті бачила море, і тепер увесь час милувалась безконечними його просторами – то голубим, то синім, а то чисто-зеленим лоном, світанками, ясними днями, чудовими вечорами.

Лодії пливли не тільки вдень. Коли була добра година, то посувались вперед і ночами. Тоді на лодіях всі спали, не чути було ні голосу, ні крику, над морем лежала надзвичайна тиша. Тільки гребці піднімали й опускали весла та за упругами дзюркотала вода.

Але ці звуки не заважали, а допомагали думати, мріяти, милуватись. Княгиня Ольга дивилась на чудовий нічний світ, зорі, що ясно горіли вгорі, на їхні відблиски, що мерехтіли, як жар, на рівному плесі, слухала далекий крик заблукалої чайки.

«…Руське море! – думала княгиня. – Як і уся Русь, воно велике, неосяжне, дивно прекрасне в берегах своїх! Скільки тут простору, місця, краси неземної!»

І знов, і знов замислювалась вона над тим, чи добре зробила, вирушивши до Константинополя. Адже не зі зброєю вона йде і не веде з собою раті. З нею жони, сли, купці, які хочуть довести імператорам, що Русь велика й могутня. Є в ній досить сонця, землі й моря, вона нічого не хоче від Візантії, а тільки жити в мирі й любові, торгувати.

І ще хоче сказати княгиня від усіх руських людей імператорам Візантії, що в них також є своє сонце, свої землі й моря, руські люди ніколи не зазіхали й не зазіхнуть на них, але не хочуть вони й не