Антон Дмитрович Мухарський - Майдан. (Р)Еволюція духу

з половиною. Але найвища від’ємна демографічна ситуація зафіксована саме на Сході і Півдні — якраз у місцях компактного проживання росіян. Тому ця цифра завищена. А без Криму росіян в Україні не набереться й 5 мільйонів.

Та хто б там рахував: Путін якось ляпнув, що росіян аж 17 мільйонів (сплутавши мільйони з відсотками), а наш гарячий Нестор Шуфрич взагалі загнув від простоти душевної про «10 мільйонів росіян і понад 20 мільйонів російськомовних громадян України».

Схожі цифри подавав багато хто з регіоналів і комуністів, тому й не дивно, що у Путіна закрутилося в голові. Але ж історія показує, що насправді йому зовсім не йшлося про захист росіян. Він цих росіян багато разів зраджував і кидав через ліву ногу.

Уже в наш час, за правління Путіна, росіяни змушені були тікати і з Кавказу, і з Середньої Азії, залишаючи там свої домівки і не маючи змоги їх продати. Однак ніхто їх у Росії не чекав з відкритими обіймами.

10 квітня 2003 року у Москві Путін і туркменбаші Ніязов підписали угоду про співпрацю в газовій галузі. «Газпром» отримав право купувати газ у Туркменії аж до 2028 року в наростаючих об’ємах.

І того ж таки дня Путін зрадив росіян, які жили в Туркменії. Того дня було підписано протокол про припинення дії угоди між Росією і Туркменією про подвійне громадянство.

Що це означало для росіян? А те, що усі, хто не відмовився від російського громадянства, повинні були виїхати з Туркменії. А що права на приватну власність іноземці в Туркменії не мають, то росіяни й не могли продати свої квартири.

У них була дилема: залишиться або виїхати. На роздуми їм давали два місяці. Росіяни кинулися бити чолом імператору Путіну, але почули тільки якесь невиразне муркотіння. А коли повернулися, їх усіх викликав туркменський КГБ, який мав на руках записи усіх промов, виголошених тією горопашною делегацією.

Російська опозиційна преса тоді вчинила скандал, російський МИД вплинув на туркменів і протокол трохи пом’якшили, однак нової редакції ніхто не дотримався.

І що тепер? Росіяни у Туркменії стали заручниками. Минулого року закінчився термін дії туркменських закордонних паспортів старого зразка. А ті, хто мав два громадянства, нових паспортів не отримали.

Державна мова у Туркменії туркменська, радіо, телебачення, преса — усе туркменською мовою. На державних посадах можуть перебувати тільки туркмени.

А що мають росіяни? Вони мають один телеканал, одну газету і одну-єдину школу. Правда, російську мову вивчають у всіх школах Туркменії.

Якщо поглянути на динаміку зміни національного складу в республіках Середньої Азії і порівняти з Україною, то яскраво видно, що зменшення росіян в Україні відбувалося природним, а не штучним способом. Російських біженців з України не існує, тоді як біженці з азійських республік — доконаний факт.

Але через цей кордон російський патріотизм ніколи не переступає.

Зрештою, навіть українські росіяни не бажають путінського раю. А кожен кримчанин може особисто переконатися у що перетворюється місцевість, яка потрапляє під протекторат Росії. Колись квітучі привабливі курорти Абхазії нині уже нічим не відрізняються від покинутих і занедбаних шахтарських поселень Донбасу. Навіть росіяни не їдуть відпочивати туди.

А однак та облуда, в якій перебувають росіяни, вражає. Про це свідчать «братські» висловлювання представників духовенства РПЦ. Вони з ентузіазмом нас ділять і розмежовують: «Возможное решение — это отделение Восточной Украины от Западной и присоединение Западной Украины, возможно, к Польше или к кому-то еще, так как они самостоятельно управлять не умеют, нет опыта такого, никогда не имели своей власти». Саме так висловився «миссионер и богослов, протоиерей Олег Стеняев».

А як він орієнтується у богоугодних справах, свідчить його переконання, що в Україні тому домінують західні українці і тому стає їх усе більше і більше, що «в Римско-католической и Греко-католической церкви аборты категорически запрещены».

Тобто визнати, що моральність на Заході вища, а рівень алкоголізму і наркоманії нижчий, він не може, а от молоти маячню про заборону абортів — залюбки.

Депутатка Лєна Бондарєнка розродилася епохальним спічем: «Как могут жители западных областей Украины, которые, в большинстве своём селяне, необразованные, полузомбирован­ные, разобраться и понять сколько полезного, сколько добра делает для Украины Виктор Фёдорович Янукович? Никак. Они вообще слабо разбираются хоть в чём-то, кроме своего домашнего хозяйства… да и там не очень чтобы разбирались. И вот у них на поводу должна идти Партия регионов, сплошь состоящая из высокообразованных специалистов и профессионалов? Не будет этого, это маразм!..»

Авжеж, тут є трішки правди: на Західній Україні ще збереглося чимало сіл, у яких люди живуть краще, аніж у донбаських містах. Але хай би Лєна Бандарєнка відповіла: як так сталося, що високоосвічені спеціалісти довели країну до кризи? Де те фантастичне покращення, яке було обіцяне?

Недалеко втекла від Лєни Ганна Герман, заявивши, що в той час, як шахтарі годують країну, галичани б’ють байдики на Майдані. Таке враження, що ця дама взагалі втратила орієнтацію у просторі і часі. Досить було б поглянути на таблицю державних дотацій, щоб переконатися, що Донбас давно вже нікого не годує, а дотації пропадають у кишенях можновладців.

Галичани і ширше «западенці» як кістка в горлі для злодійської влади. Нардеп Дмітрій Святаш теж обізвав галичан різними поганими словами та висловив надію, що оскільки в нас існує «реально две страны», то рано чи пізно цей неприродній альянс розпадеться.

Правда, дісталося не тільки галичанам, бо «канадская и американская диаспоры — потомки трусов, сбежавших из своей страны», а нині це, ясна річ, «уроды». Святаш, мабуть, і галичан вважає такими, що втекли зі своєї країни, хоча втекли вони з чужої країни. Як і українці, що емігрували наприкінці війни, рятуючись від сталінського режиму. Вибираючи поміж Колимою і Америкою, вибрали друге.

Окрім цього, Святаш не міг