Роберт Хайнлайн - Чужинець на чужій землі

емоційні упередження і лише з суто практичних міркувань я вважаю, що наші заборони канібалізму — це прекрасна ідея... Саме тому, що ми не цивілізовані.

— Що?

— Це ж очевидно. Якби у нас не було родових заборон у цьому питанні — таких сильних, що ти й справді віриш, що це інстинкт — я міг би навести тут цілий список людей, до яких би не повернувся спиною. Принаймні з огляду на сучасні ціни на яловичину. Що скажеш?

Дюк незадоволено вишкірився:

— Можливо, у цьому щось є. Я не ризикнув би, наприклад, зі своєю колишньою мачухою. Вона до смерті ненавидить мене.

— Бачиш? А як щодо чудового сусіда на півдні, що зовсім не зважає на загорожі та худобу впродовж сезону полювання? Не хотів би я закладатися, що і ти, і я могли б опинитися у його холодильнику, якби у нас не було цих заборон. Але Майку я дійсно довіряю, тому що він — цивілізована людина.

— Що?

— Майк надзвичайно цивілізований, щоправда в марсіанському уявленні. Дюку, я не розумію марсіанської точки зору і, можливо, не зрозумію її ніколи. Але я достатньо багато говорив про це з Майком, щоб дізнатись, що марсіанська поведінка — це не просто про собаку, що їсть собаку... Чи марсіанина, який їсть марсіанина. Звичайно, вони їдять померлих — замість того щоб ховати їх, чи спалювати, чи віддавати хижакам. Але цей звичай — напрочуд давно сформований і глибоко релігійний. Марсіанина ніколи не схоплять і не з'їдять проти його волі. Насправді, як я з'ясував, ідея вбивства взагалі не є марсіанським концептом. Натомість марсіани помирають тоді, коли вирішують померти, обговоривши все та порадившись з друзями, після одержання згоди своїх предків-духів на те, щоб приєднатися до них. Вирішивши померти, він помирає — так само просто, як ти заплющуєш очі: без насилля, без затяжної хвороби, навіть без смертельної дози снодійного. Ось зараз він живий та здоровий, а вже через секунду — дух, що облишив мертве тіло. Потім — напевне, дещо пізніше (Майк завжди плутається у факторах часу) — його найближчі друзі з'їдають те, що більше ні на що не згодиться, щоб «ґрокнути» його, як сказав би Майк, і вшановують його благодіяння так, як ми розмазуємо гірчицю. Новий дух відвідує цю трапезу; це щось на кшталт бар-мицви[27] чи конфірмації[28], завдяки якій духи отримують статус Старійшини — тобто, наскільки я зрозумів, перетворюються на верховних державних діячів.

На Дюковому обличчі відбилася огида:

— Боже, що за забобонна маячня! Мій шлунок намагається вивернутись навиворіт.

— Хіба? А для Майка це — найурочистіша, до того ж радісна, релігійна церемонія.

Дюк гмикнув:

— Джубале, ви ж не вірите у всю цю маячню про привидів, правда? О, я знаю, що не вірите. Це просто канібалізм, вкупі із найгіршими забобонами.

— Що ж, зараз я б такого не сказав. Я визнаю, що, на мою думку, цих марсіанських Старійшин трохи важче сприйняти на віру, — але Майк говорить про них так само буквально, як ми — про минулу середу. І наостанок: Дюку, до якої церкви ти належиш?

Дюк відповів; Джубал кивнув і продовжив:

— Я так і думав; у Канзасі більшість належать до твоєї чи до іншої церкви, і вони до такої міри подібні між собою, що потрібно уважно оглянути вивіску, щоб побачити різницю. Скажи мені, як ти почувався, коли брав участь у символічному канібалізмі, який відіграє першочергову роль у ритуалах твоєї церкви?

Дюк витріщився на нього.

— Що, чорт забирай, ви маєте на увазі?

Джубал замислено примружився:

— Чи ти був узагалі прихожанином церкви? Чи тебе дитиною просто відправили у недільну школу?

— Що? Та я точно прихожанин. Вся моя родина. Я досі... Навіть якщо я рідко туди ходжу.

— Я подумав — неможливо, щоб ти цього не знав. Проте, очевидно, ти знаєш, про що я говорю, — особливо якщо зосередишся і подумаєш.

Несподівано Джубал підвівся.

— Але я не належу до твоєї церкви, — як і до Майкової, — тож не збираюся сперечатися про невловну різницю між однією формою ритуального канібалізму та другою. Дюку, в мене термінова робота; я більше не можу витрачати час, намагаючись вибити з тебе зайві упередження. Ти йдеш? Якщо так — то я думаю, що мені краще супроводжувати тебе, щоб переконатись у твоїй безпеці. Чи ти хочеш залишитися? Залишайся та поводь себе як слід. Я маю на увазі — їж за одним столом разом з усіма нами, канібалами.

Дюк гмикнув.

— Вважайте, що я залишаюся.

— Вирішуй сам. Тому що з цього моменту й надалі я вмиваю руки і знімаю з себе будь-яку відповідальність за твою безпеку. Ти бачив ті плівки і знаєш достатньо, щоб вдарити капелюхом об землю; ти зрозумів, що ця людина, марсіанин, який живе з нами, може бути непередбачуваним та небезпечним.

Дюк кивнув.

— Я зрозумів. Я не такий тупий, як ви думаєте, Джубале. Та я все одно не дозволю Майку вижити мене з цього місця.

І додав:

— Ви кажете, що він небезпечний... І я сам бачив, до якої міри, якщо злякається. Однак я не збираюся лякати його. А дещиця ризику мені завжди подобалась, хоча це й цілковита дурість.

— Гм... Чорт, я досі вважаю, що ти недооцінюєш його, Дюку. Поглянь сюди. Якщо ти справді відчуєш до нього приязнь, то краще, що ти можеш зробити, — це запропонувати йому склянку води. Розділи з ним воду. Зрозумів? Стань його водним братом.

— Гм... Я подумаю про це.

— Але, Дюку, якщо ти це зробиш — тоді не обманюй його. Якщо Майк прийме твою пропозицію водного братерства, він почне ставитись до тебе надзвичайно серйозно. Він цілковито довіриться тобі — не має значення, у чому саме. Тож не роби цього, якщо тільки справді не захочеш повірити йому та захищати його. Причому незалежно від того, як саме йтимуть справи. Або все, або нічого.

— Я зрозумів. Тому й сказав, що подумаю.

— Добре. Але не думай надто довго... Бо я бачу, що ситуація погіршиться, причому вже дуже скоро.

Розділ 14

Згідно з записами у щоденнику Лемюеля Гуллівера, викладеними у його «Мандрах до деяких віддалених країн світу», у віддалених землях Лапути жодна важлива особа не слухала і не говорила без допомоги прислужника, якого лапутською називали «клайменоле», чи, у грубому перекладі англійською, «ляскальником». Усі