Андрій Анатолійович Кокотюха - Вогняна зима

Повернувшись, аби глянути, хто говорить, Сірий побачив лиця: молоді, не дуже, жіночі, чоловічі, вусаті, бородаті, поголені — і жодного розлюченого. У десятках пар очей читалася лише цікавість. Дехто навіть посміхався.

— Пропустіть! Дорогу!

Білявка відступила. Невеличкий натовп теж розтікся, даючи дорогу хлопцям із Самооборони.

— Можна доїсти? — поцікавився Хряпа, виставляючи перед собою бутерброд. — Правда, ми за цим прийшли. Що такого?

— Нічого, — буркнув старший із Самооборони, стомлений чоловік років за тридцять, зі свіжим порізом від бритви на підборідді. — Зовсім у вас там справи погані? Голодний пайок?

— Сюди ходити не заборонено! — Сірий випнув уперед груди.

— Ніхто нікому нічого не забороняє, — зітхнув чоловік. — Зброя є при собі?

— Яка, нахер, зброя!

— Та будь-яка! Самі здасте чи підете з нами?

— Хлопці, забирайте їх! То провокатори! — почулося ззаду, говорила жінка.

— І наркомани! — додав чоловічий голос.

— Сам ти наркоман! — сіпнувся Сірий, та його стримали, стиснувши за лікоть.

— Тихо будь, — це сказав вусань у білій касці та не знати, звідки взятому бронежилеті. — Що вони робили?

Тепер всі дивилися на білявку, вона ж підняла тривогу.

— Нічого особливого, — дівчина знизала плечима. — Правда, їсти попросили. Питали, чи всі тут львівські.

— Земляків шукаєте? — поцікавився старший Самооборони.

— Нікого ми не шукаємо! — визвірився Сірий.

— Чого ж питали про львівських? Я з Ковеля, знаєш, де Ковель? Ось він, — кивок на товариша в бронику, — з-під Генічеська. Піде? Чи вам все ж таки львівських висвистіти?

— Не свисти, грошей не буде, — бовкнув Хряпа.

Старший Самооборони знизав плечима.

— Пусти їх, Гриню. Хай валять, звідки прийшли. Бач, возитися ще з такими…

— З якими? — Сірий уже не міг стримати злості, ось-ось вихлюпнеться назовні.

— Проведіть, — мовив той замість відповіді. — Ніколи з ними.

До барикади, туди, звідки прийшли, небажаних гостей довели під конвоєм. Сірий знову відчував себе обпльованим. Тим більше, коли засік боковим зором: двоє зовсім молодих, один у балаклаві, другий — з відкритим лицем, простоволосий, уже зайнялися трофеєм — зрадницькою стрічкою.

— Тримай, — урочисто мовив той, у масці.

Товариш узяв її двома пальцями, ніби щось бридке, витягнув руку перед собою. Хлопець у масці підніс знизу запальничку.

— Погано горять колоради, — забідкався. — Нічого, згорять. Довше тлітимуть.

Нічого не мав Сірий до смугастої стрічки. Жодних сентиментів.

Та зараз чомусь шкода стало.

І вузлик зав’язав на пам’ять.

Він вирішив: убивати їх треба.

Усіх. Це не перебільшення. Павло Коновал цілковито поділяв намір Сані Жданова почати серйозну, справді жорстку зачистку тут і тепер. Коли товариш із криком: «Усе, майдануті, догралися! Приб’ю!», — рвонув до найближчого з тих, хто стояв в оточенні, дуже кортіло зробити те саме.

Коновал знав та вірив: їх не зупинятимуть, бо сьогодні, — та яке там, на годиннику початок першої, уже вчора ввечері! — тих бандитів після оголошення вироку вивели з будівлі суду, нікого не боячись. Звісно, сюди вже підтягнулися бійці з Майдану, коли тільки встигли, наче вертольотами перелітають. Начальство як відчувало п’ятою точкою, послало у Святошино їхню роту. Виводити засуджених до автозака довелося з боєм — Коновал особисто попрацював кийком, пробиваючи, фактично — прорубуючи прохід крізь розлючений галасливий натовп. І нічого, жодних проблем. Так треба, не інакше, бо ще трохи — і терористів, котрі отримали справедливий вирок, точно б відбили.

Кого й за що сьогодні судили, боєць «Беркуту» не переймався. Жданов — той знав, навіть намагався просвітити Коновала. Та Павлові віднедавна було все одно. За неповний місяць відтоді, як безпосередньо зіткнувся з майданутими вперше, зрозумів і остаточно визначив для себе кілька важливих речей.

Наприклад, владі слід довіряти. Міліція знає, кого затримувати. Прокуратура — кого обвинувачувати. Суддя — кому зачитувати вирок. Варто поставити під сумнів це, відразу можна писати заяву на звільнення і: або запивати до червоних чортів, або — проситися на Майдан, хай вони тепер за все відповідають. Жодне з рішень Коновалові не подобалося, тож шляхом цілком логічних