Андрій Левицький - Сонячна магія

Топ вибалушив величезні, як тарілки для перших страв, зелені баньки й широко посміхнувся. Він взагалі любив посміятися й частенько реготав з найменшого приводу й навіть без приводу. Повітряний міхур під коміром його камзола був надутий і готовий до бою. Коли Топ використовував міхур, то сміх розпирав його ще нестримніше.

— Я вирішив повернутися, так, повернутися, — заявив Мармадук. — Уся ця вигадка з подорожжю виявилася безглуздою, раз акса вистежила і все одно переслідує нас. Але поки що корабель ремонтують. Залишатися тут, посеред голого берега, надто небезпечно, вкрай небезпечно. Зараз ми проїдемося до селища друїдів і там займемо оборону до вечора. Щойно корабель буде споряджено, повернемося й відразу відпливемо. Будьте напоготові, зрозуміли? Напоготові!

Незабаром весь загін знявся з місця й рушив углиб острова Лімбо. Сніжняки оточили вози та фургон і рушили пішки, наїжачені духовими трубками. Дорогою Мармадук розповідав Купадорові, який досі жодного разу не бував у друїдів:

— Там усього дві сотні будинків. Якщо змовчати про деякі речі, то друїди приймуть нас, неодмінно приймуть. Ми зупинимося в центрі, а на підступах до селища виставимо вартових, але тільки так, щоб їх не було видно. Зовсім не видно. Головне, щойно наблизимося до селища, — нехай ваші хлопці сховають трубки під одяг. Обов’язково нехай сховають!

— А це навіщо? — здивувався Купадор, краєм ока спостерігаючи за чаклуном, котрий, як здавалося Амору, при кожнім кроці ледь помітно підстрибував і начебто навіть трішки зависав у повітрі.

— А тому, — чаклун і собі заходився заклопотано обмацувати свої груди, де в нього останнім часом щось постійно кевкало та поклацувало, — тому, що трубки зроблено з дерева.

Щось залоскотало Куксі носа, й вона розплющила очі. Вже зовсім розвиднілося, хоча Князя-Сонця досі не було видно. Бой з цікавістю схилив голову й обмахував її обличчя своїм чубчиком. Кукса відіпхнула його, сіла й озирнулася. Її оточували дерева та кущі, в їхній гущавині чулися хруст сушняку, потріскування гілок і шелест торішнього листу, ухкав якийсь незнайомий птах…

Головне — зникли туман і дивні голоси. Вона згадала все, що відбувалося цієї ночі в таборі, коли Мармадук заходився чаклувати… Проноза часто спостерігала за всіляким чаклунством, і вночі їй здалося, що з чаклуном діється щось незрозуміле, чого Мармадук не очікував, з чим не зміг упоратися.

Бой тихо курликнув, відійшов та постукав дзьобом по стовбуру товстелезного баобаба. Проноза підвелася, доторкнулась до голови й кілька разів присіла, перевіряючи здатність власних ніг до послуху.

З хащі долинули голоси, надто тихі, щоб зрозуміти, кому вони належали, Акса повернулася, прислухаючись. Тепер почувся сміх, галуззя зашелестіло вже зовсім поряд. Вона блискавично скочила на спину Боя і вдарила п’ятами з боків, розвертаючи їздового страуса туди, звідкіля чулися звуки. Бой широко розкрив дзьоба, пронизливо курликнув та кинувся короткими зигзагами, обминаючи стовбури й перестрибуючи кущі.

Вони опинилися на невеликій галявинці, й Кукса потягла за рудий чубчик. Пера на голові Боя, як вона вже зрозуміла, могли виконувати роль поводів, як у звичайного коня. Страус зупинився. Акса уважно оглянула галявину, помітила прим’яті кущі з одного її боку й скерувала Боя туди.

Як вона й побоювалась, на дорозі постала раптова перешкода. Шлях вершниці на страусі перетнули присадкуваті постаті. Бой по-своєму, по-страусячому, став дибки — вигнувся назад, майже припав задом до землі й витягнув довгу шию, до якої Кукса змушена була тепер пригорнутися, обхопити її для певності обома руками.

— Вітаннячко! — радісно загорлав Бобрик. Поруч із ним стояли Здоровань із Довготелесим, інші ліліпути сиділи на траві.

— А! — Кукса зіскочила з Боя. — Осьдечки й ви! А Спритник?

Бобрик похитав головою.

— Ми думали, він з тобою.

— Так! — Кукса вдарила об поли руками. — Виходить, марно я вночі старалася, Пак все одно залишається в них. Хоча дзуськи — не марно все-таки! Вас порятувала, й те добре. Бобер, маю до тебе два запитання. Де твій плащ?

Хлопчисько посмутнішав:

— А з мене його ще тоді зняли як нас полонили. Ти хіба не бачила — його чаклун на себе начепив! Шкода, мені так літати сподобалося…

— Кепсько. Плащ-бо чаклунський, і невідомо, як ним тепер Мармадук скористається. Нічого не вдієш… Але є ще друге запитання. Як ти звільнився від ланцюгів?

Бобрик посміхнувся й поплескав себе по нозі.

— А ким я, по-твоєму, працював у Літоні?

— Ти що, там ще й працював? Ну звісно, кишеньковим злодієм!

— І не тільки. Я взагалі був злодієм. Але це в минулому! — додав він поквапливо, бо Проноза насупилась. — Ми вже вирішили, що з моїм злочинним минулим покінчено назавжди. Чес-слово.

Слово честі, — виправила Кукса.

— Атож, слово честі. Але в мене залишилися відмички. Вони тут, у потайній кишені. Туди я ще сховав сопілочку Факіра. Ось цими відмичками я й відчинив замки на ланцюгах.