Євгенія Подібна - Дівчата зрізають коси. Книга спогадів

Перший мій бій був дуже смішний насправді. Ми сиділи у засідці. А у хлопців таке буває, що вони починають стріляти по зайчиках і їжачках — туди, де шарудить. Тож під час першої стрілянини я не розуміла, що взагалі відбувається — хлопці стріляють, але нікого ж немає… Навіщо вони це роблять? Але тоді досвід був далеко не в усіх, і отаке найменше шарудіння вже викликало в моїх товаришів захисну реакцію — стріляти.

Через деякий час зі свого першого взводу я перейшла в інший. Перший серйозний бій навіть не пригадаю… Добре пам’ятаю перший обстріл. Це було 6 липня 2014 року. Ми йдемо із «секрету», і тут починається обстріл наших позицій з «Градів», прилітає снаряд і розривається неподалік. Я отримала контузію, один з моїх побратимів «упіймав» осколок, а другого відкинуло вибуховою хвилею. Але паніки не було. Просто розуміли, що треба чимшвидше виходити звідси, бо якщо затримаємось — гаплик нам буде.

За своє життя я взагалі не боялася протягом усієї служби. От чесно, не боялася. Страшно було за товаришів постійно, а за себе — ні. Мене ніхто ніколи не ображав, лише в перші дні в батальйоні час від часу чулися фрази типу «Ой, дівчинко, нащо ти автомат береш?» або натяки, мовляв, може, «замутимо»? Але це один-два рази було, а далі я дала зрозуміти, що жартувати не варто: спершу перевір, як я поводжусь у бою, а потім говоритимеш. Тож надалі це вже ніколи не повторювалось.

Я потрапила на самий початок війни — наступи, штурми, — на активну її фазу. Зараз усі говорять більше про Донецький аеропорт, Іловайський котел, а про інші бої інформації обмаль, неначе там війни й не було. Я застала бої за Георгіївку, Лутугине, Новосвітлівку, Хрящувате, Луганський аеропорт. Тобто якщо подивитись на карту Луганської області, то це лінія від Металіста до Хрящуватого.

З жорстких моментів — підрив у Жовтому. Наша машина тоді підірвалась на фугасі. Тоді в нас стояло завдання утримати висоту. Нас було осіб 60–100. Командир узяв мене і ще двох бійців — ми мали тримати оборону перехрестя. Сіли в машину… і буквально хвилин через 15 я просто лежу з розплющеними очима й не розумію, що взагалі сталося. Ми наїхали на фугас, і стався вибух. Командира і водія просто розірвало на шматки, бо вибух припав на передню частину машини. Мене викинуло, і я дивом залишилася жива. Обійшлося лиш контузією і переломами ребер. Це найстрашніше, що сталося саме зі мною за час війни. Це було 12 липня 2014 року.

При взятті Лутугиного в нас загинуло дуже багато людей — осіб 40. Були жорсткі перестрілки, але я була, як завжди, спокійна, поки не побачила, що поранило мого друга. Я на той момент була командиром БМП. Вилізла з машини і почала кричати на нього. Отака дивна реакція була.

Потім взяття Георгіївки, там теж були дуже страшні бої. Я вже зараз погано пам’ятаю, що там було, — після крайньої контузії у 2017 році (а загалом у мене їх було 7) деякі події можу згадати тільки шматками, уривками. Новосвітлівку добре пам’ятаю…

Ми були на Вергунці, приїхали звідти, і нам кажуть, що ми їдемо на Новосвітлівку. І три групи, які на той момент були вільні, а це разом осіб 30, поїхали на підкріплення до наших товаришів, яких уперше відправили з бази на передову. Ми їхали на чотирьох легкових машинах, а одна з них — квадроцикл, до якого був приварений АГС, і двоє хлопців на ньому. «Слабоуміє, отвага і егегей!»

Село було розбите нереально, бо крім «Градів» по ньому били і з «Ураганів», а там снаряди величезні просто, і радіус ураження в них іще той… Ми приїхали в будинок культури — здається, одне з небагатьох уцілілих на той момент приміщень. Місцева церква вже була зруйнована. Згодом в Інтернеті бойовики почали писати, що ми «бабусь і дідусів розстріляли в церкві». Насправді це вони влучили внеї снарядами.

Нас приїхало, як я казала, тридцятеро — змінити сотню. Поки я пішла до знайомих дізнатися, що до чого, — там уже нікого немає, реально всі за 5 хвилин зібралися. Командир спершу наказав іти на вулицю і рити окопи, щоб тримати оборону. А там і собаки на вулицю не виходили, бо одразу ж починались обстріли. Врешті ми вирішили, що ми не можемо утримувати село. У армійців, які стояли поряд, теж був наказ відходити. З автоматами і «мухами» ми ніяк не змогли б утримати цей населений пункт. Ми покинули ці позиції, бо просто не було сил їх утримати.

Ще були бої за Хрящувате. Мене там не було — мене саме тоді відправляли в Київ. Тоді було багато поранених і загиблих. У нас був такий боєць, «Сороковий». Геніальна абсолютна людина. Він один вийшов проти танка. З кількома «мухами» вийшов і спробував його «погасити». Він стріляв у танк, але потім танк вистрілив у відповідь. І його не стало.

Я гадала, що ніколи не буду думати про загиблих, згадувати, що я — бездушна, але виявилося, це не так. Зараз, 4 роки потому, знову починаються дати: річниці перших загиблих, похорони — і мені дуже тяжко. Часто думаю: «А на хріна ти взагалі вижила?» Крім того, що такі думки приходять, вилізла купа проблем зі здоров’ям — я весь час щось забуваю, є якась дезорієнтація постійно… І ти розумієш, що починаєш перетворюватись на овоч, через 4 роки… Ще рік тому я була не така. Весь час нервові зриви, небажання жити постійне. Прокидаєшся і думаєш: «Навіщо ти прокинулась? Що тобі робити далі?» Останні два місяці взагалі найважчі якісь…

Найстрашніше, що я встигла з багатьма хлопцями подружитися. І дружила з тими, кого зараз немає. Коли я вперше йшла з АТО в 2015 році — я йшла, бо була вагітна, вже на шостому місяці, — мені говорили побратими, що будуть поряд, що підтримуватимуть. А тепер якщо подивитися, з ким я спілкуюсь нині з тих, із ким служила в 2014-му, то