Валерій Олександрович Шевчук - Долина джерел

Над головою в мене плеснула кватирка,— я зирнув туди крайока.

— Привіт! — сказала Марія. — Ти куди?

— Привіт, — відказав я. — Та от туди!

— Все ще дмешся?

Я злегка засвистав. Марія не любила цього, і я вже знав, що вона напевне образиться.

Вона й справді образилася: кватирка за моєю спиною була вже міцно запечатана, а вікно затягнуте щільною гардиною. Я пішов до перехрестя, щоб перейти вулицю як годиться; дід з того боку так і не дочекався, поки спливуть машини, і хоробро пішов, жваво маневруючи поміж них.

Я зайшов у парк, алеї вогко блищали, й осіннє листя на них матово світилося. Назустріч мені простувала дівчина, і це було радше дві дівчини: одна над асфальтом, а друга в асфальті. Черевики з надмірно грубими підошвами ступали на листя, і мали обидві ці дівчини спільними тільки оці черевики. Я усміхнувся дівчині, але вона поглянула повз мене, начебто там, за моєю спиною, от-от спалахне світло і на сірому екрані неба почнеться цікаве, аж понікуди, кіно.

Я подумав, що мій чуб має ту ж таки форму, що й зачіска цієї дівчини, та й кольору наше волосся було однакового. А ще я подумав, що ми трохи схожі одне на одного. Я подивився собі під ноги: там, у асфальті, йшов озутий у мої черевики якийсь молодик у надто широких штанях.

Попереду похитувалися дві літні жінки. Вони повільно пливли над хідником, як дві великі кулі.

— А Майя вже вийшла заміж,— сказала одна низьким голосом.

— Та що ви кажете?!

— Чоловік має квартиру, сам інженер...

Я знову подумав про дівчину, з якою тільки-но розминувся. В неї на щоках горіли розкішні підківки, і вона, напевне, теж збирається заміж. Чоловік її, подумав я, напевне, буде інженер, і матиме він розчудову квартиру. Я ж поки що учень електрика, і, можливо, вона мала підстави дивитися через мене, начебто я скляний.

Ішов по хіднику, і мені навіть захотілося, щоб вгорі розчинилася кватирка і щоб хтось покликав мене. Але вікна, які я минав, були не про мене: вітрини, майстерні, перукарні й ательє. Я подумав, що даремно образив Марію. Треба було б вийти на ці вулиці з нею в парі і щоб вона статечно повела мене під руку.

Навпроти йшло двоє: дівчина вела під руку незвично рудого молодика, і були в неї заплакані очі. Мені захотілося вийняти ту руку з-під пахви молодика, і хай заграє на її смутних вустах усмішка. Може, через те я всміхнувся тій заплаканій, але вона пхикнула й демонстративно задерла переді мною кирпулю...

Я перейшов вулицю і ввійшов у бульвар. На мокрій лавці, підстеливши газету, сидів дідок. В руках у нього була ще одна газета, геть подзьобана дрібними краплями. На голові в дідка був целулоїдний капюшон, і старий видався мені істотою з іншої планети.

В животі в мене заграла сурма: мати на першій зміні, й обіду в нас сьогодні не було. Через це я купив у пиріжковій аж п’ять пиріжків — стояв, обпершись об стойку, їв та й воду собі попивав. Коло мене пив пиво п’яниця з буряковим носом, він вряди-годи почмакував: мабуть, висмоктував застряле ще позавчора в зубах м’ясо. Навпроти стояла дівчина, але то була не та дівчина; я ж думав про ту, що так чудно роздвоювалась на асфальті. Дівчина тримала двома пальцями пиріжок, і на одному з пальців наполовину зліз манікюр. Зуби в неї були рівненькі, і вона не так кусала пиріжка, як пиляла його. «Ти знаєш Галку Бондарчук?» — спитав у мене за спиною чийсь голос. «Ну-ну!» — «З нею ходить зараз Вовка». — «Ти ска-а-ажи!» Я теж знав Галку Бондарчук, але не ту, з якою ходить Вовка. Та живе в четвертому номері, і в неї аж двійко дітей. Отож, коли йде вона з тими дітьми, одне тягне в один бік, а друге в другий, начебто хочуть роздерти ту Галку Бондарчук, як роздерли древляни Ігоря.

— Дай закурити,— звернувся до мене п’яниця, його буряковий ніс після пива аж сяяв.

Я дав п’яниці закурить, і він забув мені подякувати.

— Дякую, — сказав я йому.

— Што говориш?..

Я йшов через залюднений хідник, і тут уже не було дощу. Люди, однак, парасолей не згортали, і вони дивно цвіли побіч хідників і дерев, а синій дим бензинового чаду тепло тремтів над сошівкою.

Зайшов на пошту написати листа. Лист я писав своєму однокласнику, якого доля вимела з нашого міста. Сьогодні я його згадав, власне, випала з записника його адреса. «День листа!» — кричав плакат, і заохочена юрба ставила на конвертах печатки. Я всміхнувся й почав писати. Писав про те, що я учень електрика і що з нашого класу тільки я обрав цей фах. Писав про останній футбольний матч і про платівку, яку мені дістав інший мій однокласник — Борис. Писав я, що дівчини не маю, а та, з якою ходив, поки що набік... Я відвів очі від листа і побачив перед собою порожню алею. Була вщерть засипана листям і від того аж сяяла. Йшла по тому листю дівчина, власне, дві дівчини: одна над асфальтом, а друга в ньому. Ми зирнули одне на одного, і я ще раз уразився: була вона страшенно схожа на мене. «Ти брешеш! — обірвав я себе. — Вона на тебе й оком не кинула!» Я схилився над листом і написав, що маю нову дівчину: те ж, що дівчини в мене нема, грубо замазав. Я зустрів її в парку, — написало моє перо, — коли блукав знічев’я... Мені раптом захотілося зіжмакати листа і вкинути його в урну. Але я заклеїв конверт і пішов поставити на нього печатку.

На