Роджер Желязни - Володар Світла

енергетичні потоки, що налетіли на нього, але не знайшов для цього жодної зачіпки.

— Це не насправді! — заволав він.

— Що насправді, а що — ні? — відповів голос. — Твої коні від тебе тікають.

Настала мить страшенної чорноти, коли він линув крізь вакуум чуттів. Потому відчувся біль. Потому не лишилось нічого.

Тяжко бути найстарішим молодобогом у колективі.

Він увійшов до Палати карми, попросив аудієнції в представника Колеса й пройшов за служником у приймальню кармовладця, котрий два дні тому змушений був відмовитися від задоволення його прозондувати.

— То як? — поцікавився він.

— Перепрошую за затримку, владарю Муруґане. Наш персонал залучили до весільних приготувань.

— Вони гуляють собі, коли мали б готувати моє нове тіло?

— Не варто ставити це так, владарю, ніби то справді твоє тіло. Це тіло, що його позичає тобі Велике колесо у відповідь на твої нинішні кармічні потреби...

— І воно не готове, бо обслуга десь гуляє?

— Воно не готове, бо обертання Великого колеса...

— Я хочу одержати його щонайпізніше завтра ввечері. Якщо воно не буде готове, Велике колесо може наїхати на своїх служителів такою собі Джаґаннатшиною[112] колісницею. Чуєш мене, кармовладцю? Розумієш?

— Чую, але такі слова не до ладу в цьому...

— Переселитися порекомендував мені Брахма, і він буде дуже задоволений, якщо весільний бенкет на Мильовому Шпилі я відвідаю вже в новій подобі. Чи мені переказати, що Велике колесо не може виконати його бажання, бо крутиться надміру повільно?

— Ні, владарю. Тіло буде готове вчасно.

— Дуже добре.

Він розвернувся й вийшов.

Кармовладець показав йому в спину давній і таємничий знак.

— Брахмо...

— Так, богине?

— Щодо моєї пропозиції...

— Усе буде зроблено, як пані просили.

— Я передумала.

— Передумала?

— Угу, владарю. Хочу людську жертву.

— Невже...

— Так.

— А ти й справді сентиментальніша, ніж я був думав.

— То буде це зроблено чи не буде?

— Відверто кажучи, у світлі останніх подій я волів би, щоб було.

— То вирішено?

— Буде, як бажаєш. А він мав більше потуги, ніж я був думав. Не чатував би тоді Володар Омани... Знаєш, я й не сподівався, що той, котрий сидів тихо аж так довго, може бути аж такий... талановитий, за твоїми словами.

— Віддаси це до мого цілковитого розпорядження, Творцю?

— Залюбки.

— А Владцю Злодіїв підкинеш на десерт?

— Гаразд. Хай буде так.

— Дякую, можний.

— Та пусте.

— Так. Пусте місце зостанеться. Добраніч.

— Добраніч.

Кажуть, що того дня, того великого дня, владар Ваю[113] зупинив вітри Небес, і на Місто Небесне й Канібуррський ліс опустився штиль. Читраґупта[114], слуга владаря Ями, розклав на Краю Світу величезне багаття з дерева запашних порід, смол, пахощів, парфумів і коштовних тканин; на багаття поклав він Талісман Ув’язнювача й великий синьоперий плащ, що належав був Шрітові, вождю демонів-катапутнів; поклав він туди й мінливий клейнод Матерів із-під Бані Жеврива, і шафранову рясу з пурпурового гаю під Алунділом, що вона, за переказами, належала колись Татхаґаті-Будді. Тиша, що запала вранці після нічної Гулянки Перших, була цілковита. На Небесах не видно було ані руху. Кажуть, що демони пурхали невидимі в горішньому повітрі, але боялися наблизитися до місця скупчення потуги. Кажуть, що було багато знамень і прикмет, які провіщали падіння можних. Богослови й житієписці стверджували, що той, кого звали Семом, відрікся від своєї єресі й віддався на ласку Тримурті. Кажуть також, буцім богиня Парваті, яка колись доводилася йому чи то дружиною, чи то матір’ю, чи то сестрою, чи то донькою, чи то всіма ними, утекла з Небес і замешкала в жалобі серед відьом східного континенту, що їх уважала за рідню. Зі світанком великий птах на ім’я Ґаруда — Боговоз Вішну, чий дзьоб трощить колісниці — коротко стрепенувся, прокидаючись, і видав у своїй клітці однісінький хрипкий крик, крик, що рознісся Небесами, ріжучи слух, мов скляне лезо — купу скалок, розлунюючи по всьому краї та пробуджуючи від найміцнішого сну. У літньому спокої Небес розпочався день Кохання і Смерті.

Вулиці Небес були порожні. Боги тимчасово трималися всередині, вичікуючи. Усі брами Небес надійно позамикали.

Злодюгу й того, кого послідовники звали Магасематманом (гадаючи, що він — бог), випустили. У повітрі раптом відчувся холодок, війнуло якоюсь химороддю.

Високо-високо над Містом Небесним, на платформі, що вінчала Мильовий Шпиль, стояв Володар Омани, Мара Сновійник. Одягнений був він у свій плащ усіх барв. Руки тримав догори, і сили всіх інших богів струменіли крізь нього, додаючись до його власної.

У його розумі сформувався сон. Відтак він накрив цим сном Небеса, як висока хвиля накриває водою берег.

Усі сторіччя відтоді, як їх сформував владар Вішну, Місто й дичавина співіснували пліч-о-пліч, бувши сусідами, але не торкаючись одне до одного, бувши приступними, але відділені одне від одного не якимсь просторовим проміжком, а величезною відстанню у свідомості. Вішну як Охоронець зробив так недарма. Та й тепер він не зовсім схвалював усунення своєї перепони, хай навіть тимчасового і обмеженого. Він не бажав бачити, як хоч якась дичавина пробереться в Місто, що його він колись подумки виплекав досконалим тріумфом форми над хаосом.

Проте сила Сновійника на певний час дала котам-примарам змогу бачити Небеса.

Вони неспокійно смикнулися на темних віковічних стежках Джунглів, що були почасти ілюзією. Там, у місці, що існувало тільки наполовину, їхні очі здобули нове бачення, а з ним прийшов неспокій і поклик полювати.

Серед мореплавців, отих усесвітніх пліткарів і розносників чуток, які, здається, знають геть усе, подейкували: деякі з примарних кішок, що вийшли того дня полювати, кішками насправді зовсім не були. Мовляв, у місцинах світу, де згодом бували боги, ходив поголос: дехто з Небесних того дня переодягся в тіла білих канібуррських тигрів і прилучився на вулицях Міста до ловів, за дичину яких правили злодюга-невдаха й той, кого колись звали Буддою.

Кажуть, що коли Сем блукав Містом, якийсь старезний дроздяк зробив над ним три кола, а тоді вмостився на плече й мовив:

— А чи ти, бува, не Майтрея, Володар Світла, що ото його світ чекав аж усі ці роки, той, чиє пришестя я давним-давно провістив у вірші?

— Ні, мене звуть Сем, — відповів він, — і я от-от покину світ, а не прийду в нього. А ти хто?

— Я птах, що