Джеймс Хедлі Чейз - Покладіть її серед лілій

Хоппер скинув із себе простирадло та рвонув, було, за ним, але скінчив тим, що гепнувся на підлогу, притримуваний ланцюгом. Пронизливо скрикнув, скажено смикнув ланцюг і травмував щиколотку. Врешті, усвідомивши, що не може вивільнити ногу, усією своєю вагою кинувся на ліжко — просто на цеп. Почав щосили тягти його, і я похолов, спостерігаючи за Хоппером. З того місця, де я лежав, ланцюг видавався дуже крихким. На саму думку про те, що цей божевільний може його порвати, а я залишатимуся прикутим, мене овіяв холод. Рука сама потяглася до дзвіночка, і я дзеленькнув у нього.

Тепер Хоппер тряс ланцюг обома руками, та, впершись ногами у спинку ліжка, відхилився назад, і обличчя його побагровіло від напруження. Спинка ліжка зігнулась, але витримала натиск. Ланцюг також не піддався. Нарешті Хоппер відкинувся на ліжку, важко дихаючи, і я вже знав, що небезпека минула. Піт градом скочувався моїм обличчям. Іще до кінця не усвідомивши всієї небезпеки, я вже знав, що то були найгірші хвилини мого життя.

Пурпур Хопперового обличчя поступився мертвотній білості. Тепер він лежав непорушно, із заплющеними очима, а я чекав, не зводячи з нього погляду. На мій превеликий подив, невдовзі Хоппер мирно захропів.

У палату нарешті зайшов Квелл, тримаючи в руках гамівну сорочку. Обличчя його було бліде, але рішуче.

— Заспокойтеся! — сказав я, здивувавшись, однак, як кволо прозвучав мій голос. — Він заснув. Краще погляньте на його кайданки. Мені здалося, що вони ось-ось тріснуть.

— Цього не може бути, — відповів Квелл, кидаючи гамівну сорочку на підлогу. — Наручники виготовляють на спеціальне наше замовлення.

Він підійшов до Хоппера ближче і глянув на нього.

— Краще я все-таки вколю йому заспокійливе.

— Не робіть дурниць! — різко заперечив я. — Бленд попереджував, щоб ви до нього не підходили.

— Але ж йому треба зробити укол, — заперечив Квелл. — Якщо в нього станеться ще один такий напад, то це буде дуже небезпечно для його здоров’я. Хоч я й не дуже такого прагну, але це — мій обов’язок.

— До біса з вашими обов’язками!— нетерпляче сказав я. — Упоратися з цим хлопцем не легше, ніж із бомбою. Облиште його!

Квелл обережно наблизився до ліжка й тепер стояв, уважно придивляючись до Хоппера. Хропіння тривало, і, трохи заспокоєний, Квелл підняв із підлоги простирадло та почав вкривати Хоппера. Я спостерігав за ним, затамувавши подих, не впевнений, чи не симулює, бува, Хоппер. Не міг вирішити, чи Квелл дурний, чи дуже хоробрий. Він мусив бути або геть тупим, або ж мати сталеві нерви, щоб підійти так близько до буйного безумця.

Квелл розправив простирадло і відступив убік. Я побачив краплинки поту на його чолі. Тож він не дурень, вирішив я: таки сміливець. Якби в мене була медаль, я б її вручив йому — за відвагу.

— Здається, йому вже краще, — вже бадьорішим голосом сказав Квелл. — Зроблю укол. Якщо він добре виспиться, то назавтра буде в повному порядку.

Це мене цілком влаштовувало, бо, що не кажи, а я таки перенервував. Нізащо в світі я б не наблизився до сплячого Хоппера.

— Ви ризикуєте, — сказав я. — Від уколу він може прокинутись. І якщо дістанеться вас, то вам кінець.

Квелл спантеличено глянув на мене.

— Я вас не зовсім розумію, — озвався він. — Ви поводитеся не як пацієнт.

— А я й не є пацієнтом, — урочисто промовив я. — Я ж Шерлок Шолмс, ви що, забули?

Він знову спохмурнів і вийшов. Спливали хвилини. Хоппер не рухався. Він продовжував хропіти, й обличчя його виглядало змарнілим та виснаженим.

Минула ціла вічність, перш ніж Квелл повернувся — хоча насправді не спливло й десяти хвилин. Він ніс тацю, прикриту рушником.

— Послухай! — звернувся до нього я, сідаючи на ліжку. — А що, якби ти зняв з мене кайданки? Тоді у випадку чогось я міг би тобі допомогти. Ти видаєшся мені розсудливим. Якщо він прокинеться і вчепиться у тебе, я вперіщу йому по довбешці.

Квелл серйозно глянув на мене — неначе кінь, якому пообіцяли подвійну порцію вівса.

— Я не можу цього зробити, — нарешті озвався він. — Це всупереч правил.

Ну що ж, я зробив усе, що зміг. Тепер м’яч був на його полі — йому і грати ним.

— Гаразд, — сказав я, здвигнувши плечима. — Мені залишається тільки молитися за тебе.

Він набрав ліки у шприц і наблизився до Хоппера. Я спостерігав за ним, відчуваючи, що волосся на потилиці мені стає сторч, а серце бухкає в грудях. Квелл ледь помітно тремтів, однак його видовжене, коняче обличчя було спокійне. Він обережно підняв рукав Хопперової піжами і намірився встромити голку. Спостерігати за ним було те саме, що споглядати, як закручують запальник у бомбу сповільненої дії. Я нічим не міг йому допомогли — хіба що просто дивитись і молитися за нього, що й робив. Єдине, чого я хотів, — щоб він поквапився і врешті зробив своє діло, а не стовбичив тут, як бовдур.

Незважаючи на окуляри, він був трохи короткозорий і не відразу зміг знайти вену. Голова його нахилялася все нижче і нижче й майже впритул наблизилася до білої жилавої руки Хоппера. Здається, він навіть забув, яким небезпечним є Хоппер. Усе, про що Квелл зараз думав, — це зробити укол якомога краще. Його обличчя було вже за фут від Хопперового, і він навіть задоволено хитнув головою. Знайшовши нарешті потрібну вену, повільно наблизив голку до Хопперової руки.

Тепер я майже не дихав. Учепився в простирадло. І