Тарас Григорович Шевченко - Кобзар

- та й куплю Паперу аркуш. І зроблю Маленьку книжечку. Хрестами І везерунками з квітками Кругом листочки обведу. Та й списую Сковороду Або Т р и ц а р і є с о д а р и. Та сам собі у бур'яні, Щоб не почув хто, не побачив,

Виспівую та плачу.

І довелося знов мені На старість з віршами ховатись, Мережать книжечки, співати І плакати у бур'яні. І тяжко плакать. І не знаю, За що мене господь карає? У школі мучилось, росло, У школі й сивіть довелось, У школі дурня й поховають. А все за того п'ятака, Що вкрав маленьким у дяка, Отак господь мене карає.

Ось слухай же, мій голубе, Мій орле-козаче! Як канаю я в неволі, Як я нужу світом. Слухай, брате, та научай Своїх малих діток, Научай їх, щоб не вчились Змалку віршовати. Коли ж яке покрапиться, То нищечком, брате, Нехай собі у куточку І віршує й плаче Тихесенько, щоб бог не чув, Щоб і ти не бачив. Щоб не довелося, брате, І йому каратись. Як я тепер у неволі Караюся, брате.

Неначе злодій, поза валами В неділю крадуся я в поле. Талами вийду понад Уралом На степ широкий, мов на волю.

І болящеє, побите Серце стрепенеться, Мов рибонька над водою, Тихо усміхнеться І полине голубкою Понад чужим полем, І я ніби оживаю На полі, на волі. І на гору високую Вихожу, дивлюся, І згадую Україну, І згадать боюся. І там степи, і тут степи, Та тут не такії, Руді-руді, аж червоні, А там голубії, Зеленії, мережані Нивами, ланами, Високими могилами, Темними лугами.

А тут бур'ян, піски, тали… І хоч би на сміх де могила О давнім давні говорила. Неначе люде не жили. Од споконвіку і донині Ховалась од людей пустиня, А ми таки її найшли. Уже й твердині поробили, Затого будуть і могили, Всього наробимо колись! О доле моя! Моя країно! Коли я вирвусь з ції пустині?

Чи, може, крий боже, Тут і загину.

І почорніє червоне поле… - Айда в казарми! Айда в неволю! - Неначе крикне хто надо мною. І я прокинусь. Поза горою Вертаюсь, крадуся понад Уралом, Неначе злодій той, поза валами.

Отак я, друже мій, святкую Отут неділеньку святую. А понеділок?.. Друже-брате! Ще прийде ніч в смердячу хату, Ще прийдуть думи. Розіб'ють На стократ серце, і надію, І те, що вимовить не вмію… І все на світі проженуть. І спинять ніч. Часи літами, Віками глухо потечуть. І я кровавими сльозами Не раз постелю омочу.

Перелічу і дні і літа. Кого я, де, коли любив? Кому яке добро зробив? Нікого в світі, нікому в світі. Неначе по лісу ходив! А малась воля, малась сила, Та силу позички зносили, А воля в гостях упилась Та до Миколи заблудила… Та й упиваться зареклась.

Не поможе милий боже, Як то кажуть люде. Буде каяння на світі, Вороття не буде.

Благаю бога, щоб світало, Мов волі, світу сонця жду. Цвіркун замовкне, зорю б'ють. Благаю бога, щоб смеркало, Бо на позорище ведуть Старого дурня муштрувати. Щоб знав, як волю шанувати, Щоб знав, що дурня всюди б'ють.

Минують літа молодії, Минула доля, а надія В неволі знову за своє, Зо мною знову лихо діє І серцю жалю завдає. А може, ще добро побачу? А може, лихо переплачу? Води Дніпрової нап'юсь, На тебе, друже, подивлюсь. І може, в тихій твоїй хаті Я буду знову розмовляти З тобою, друже мій. Боюсь! Боюся сам себе спитати,

Чи се коли сподіється? Чи, може, вже з неба Подивлюсь на Україну, Подивлюсь на тебе. А іноді так буває, Що й сльози не стане. І благав би я о смерті… Так ти, і Украйна, І Дніпро крутоберегий, І надія, брате, Не даєте мені бога О смерті благати.

[Друга половина 1847, Орська кріпость]

Москалева криниця

Поема

Я. Кухаренкові. На пам'ять 7 мая 1857 року

Не на Вкраїні, а далеко, Аж за Уралом, за Елеком, Старий недобиток варнак Мені розказував отак Про сю криницю москалеву, А я, сумуючи, списав, Та рифму нищечком додав, Та невеличку і дешеву (Звичайне, крадене) зобгав Тобі поему на спомини, Мій друже щирий, мій єдиний!

I

Після великої зими За Катерини за цариці, Москаль ту викопав криницю; А як він викопав, то ми Оце й розкажемо в пригоді, А ви записуйте - не шкодить Такую річ і записать. Бо се не казка, а билиця, Або бувальщина, сказать. Отак пишіть. Була криниця, Ні, не криниця, а село, Пишіть, давно колись було Межи садами, при долині, Таки у нас на Україні Було те божеє село. В селі тому вдова жила, А у вдови дочка росла І син малоліток. Добре мати діток Багатому, хвалить бога В розкошах! А вбогій Вдові не до того, Бо залили за шкуру сала, Трохи не пропала. Думала іти в черниці Або вбитись, утопитись, Так жаль маленьких діток стало Звичайне, мати, що й казать. Та, може, ждався-таки й зять: Бо вже Катруся підростала (Катрусею вдовівна звалась),- Чи вік же їй продівувать? Зносити брівоньки нізащо. Хіба за те, що сирота? А красота-то, красота! Мій боже милий! А трудяще, А чепурне, та роботяще, Та тихе. Бач, і сирота, А всім була навдивовижу. Бувало, вигляне із хижі, Як тая квіточка з роси, Як теє сонечко з-за хмари. Ввесь похолону, неживий Стою, бувало. Ані кара, Ні муки, кайдани, Ніже літа, сину, Тії сили не втомили… Отак і загину! Так і згину. Бо дивися: Смерті сподіваюсь, А ридаю, мов дитина, Як я нагадаю Катерину. Слухай, сину, Мій друже єдиний! Слухай добре, та записуй, Та на Україні, Як бог тебе допровадить, То розкажи, сину, Що ти бачив диявола Своїми очима.

II

Так, бачиш, дівонька ота Росла собі. І роботящий (Бо всюди сироти ледащо) У наймах виріс сирота, Неначе батькова дитина. Отож той самий сиротина У наймах сяк собі, то так Придбав, сірома, грошенят, Одежу справив, жупанину Та ні відсіль і ні відтіль Купив садочок і хатину;

Подякував за хліб і сіль І за науку добрим людям Та до вдовівни навпростець Шелесть за рушниками! Не торгувались з старостами, Як те бува з багатирями;

Не торгувавсь і панотець (На диво людям та на чудо), За три копи звінчав у будень, Без пихи, так,