Василь Олександрович Лисенко - Таємниця Зоряної кімнати

можна вирішити. Шкода Славкові свого батька, який вій не є, а все ж батько. І водночас він ворог, підлий і злісний ворог.

Юрко важко зітхає:

— Думай, Славо, тобі самому вирішувати, як повестися. Сьогодні перед тобою дві дороги. Якщо фашисти постріляють людей — лишиться тільки одна. Думай!.. Ти мене запитував, як би я повівся на твоєму місці… Мені неможливо уявити свого батька в такій ролі, але… в такій ситуації я рятував би невинних людей від ворогів.

Славко забрав у Юрка папір.

— Ти повертайся! Я піду до вчителя, Іван Гнатович все зрозуміє. І буду робити, як він скаже!..

Увечері до Берегових прийшла Оксана Василівна, оглянула Макарова, похвалила:

— Ще трошки — і переберетеся в надійніше місце. Рана затяглася…

Мати налила фельдшерці глек молока, Юрко поставив його в кошик і пішов її провести.

— Ну, як Славко? — запитала Оксана Василівна на вулиці.

— Поніс заяву до Івана Гнатовича.

— Молодець. Чесний він хлопець. Тепер доведеться виводити людей в ліс. Нелегко їм буде з малими дітьми в сирих та холодних землянках.

Юрко повернувся додому, коли вже почало сутеніти. Мати, помивши посуд, розставляла його рядками на миснику.

— Що це за папери з сургучевими печатками, — запитала вона раптом Юрка, — лежать на полиці? І чого це ти, сину, нічого не кажеш рідній матері, що хочеш стати Фольксдойчем?

— Тут бачиш яка справа, — зам'явся Юрко, — ти ж знаєш, що мій прадід виходець зі Львова. І зараз ніхто не зможе довести, якої він національності. А тут потрапили під руку старі пергаменти. І там значиться, що німець Франц Берг працював у пана Хоткевича механіком. Мій прадід теж там працював і знався на механіці. Німецьку мову я знаю досконало, можу легко зійти за німця.

— Це ти сам, Юрку, надумався, чи, може, тобі хтось сказав? І пергаменти підшукав… Що б там не було, а все одно ти повинен порадитися зі мною, попередити, сказати про свій задум.

— Усе збирався поговорити, — далі ніяковів перед матір'ю Юрко, — і все відкладав. Не дуже мені хочеться записуватися в ті фольксдойчі… Он показав пергаменти Лесі, сказав, що буду фольксдойчем, а вона й здороваться перестала. Тільки так складається, що доведеться все одно ставати німцем. Так треба!

— Кому ж це треба? — допитувалася мати.

— Порадили мені надійні люди, — ухилився від відповіді Юрко, — щоб я увійшов до фашистів у довіру, став їхнім «родичем».

— Знаю, хто тобі дав таку пораду, — стурбовано проказала мати, — не обійшлося без лейтенанта Вершини.

— Звідки ти знаєш? — не приховуючи свого здивування, запитав Юрко.

— А що мені, важко здогадатися? — пояснила мати. — Приходив він до нас уночі, дякував, що я виховала гарного сина, хвалив тебе за витримку і хоробрість. Тепер з'явилися ці пергаменти… — Мати поправила гніт у невеличкій лампі, зажурилася: — Боюся, щоб не перехвалив тебе Вершина. Важку ношу доручив він тобі нести. Тут і дорослому можна спіткнутися… Чи зумієш вистояти? Піде слава по селу, що ми стали фольксдойчами, зневажатимуть на кожному кроці. А тут з іншого боку непереливки… Скрипаль підозрює, що ти знаєшся з Вершиною.

— Так він багатьох підозрює, а точно нічого не знає. Ти не хвилюйся.

— Хто тобі про це говорив?

— Надійні люди.

Мати докірливо покивала головою:

— Конспіратор… Звісно, є таємниці, і ти мусиш їх берегти, нікому не розголошувати. Але прошу тебе, нічого не роби без тих, хто більше тебе розуміється в житті. А коли можна, то прошу тебе, радься зі мною. Повір мені, сину що з рідною матір'ю ти можеш бути щирим до кінця.

Розділ чотирнадцятий

ЛІНІЯ ОБОРОНИ

Як не хотілося Юрку спати, але він все одно на світанку чи серед ночі підхоплювався з ліжка, виходив на подвір'я, дивився на далеке небо і прислухався. Небо в тій стороні, де Київ, рожеве, місцями там ніби вогняні озера. Звідти долинає ледь чутне, приглушене погупування і гул. Особливо добре чути віддалену гарматну стрілянину на світанку, на березі Прип'яті, над її сонним плесом. Стоїть Київ! Квапляться фашисти, брешучи, що вже захопили місто і готуються до параду на Хрещатику. Гітлер призначив його ще 15 липня, давно вже минув той термін, фашисти ніяк не могли виконати наказ свого фюрера.

У Вовки ночувала біженка, вона кілька днів, як з-під Києва. Її будиночок фашисти спалили, тепер вона йде до матері, щоб там пережити тяжкий час. Жінка розповідала, що фашистська армія дійшла до передмістя Києва і далі ні кроку. Другий місяць тривають тяжкі бої. Неподалік Голосієвого виникло величезне кладовище, на якому вже поховано понад сорок тисяч окупантів. Правду казала жінка, там героїчно тримаються оборонці Києва, а сюди щодня прибувають пароплави з пораненими фашистськими солдатами…

Щоранку Юрко заходить до Макарова. Вижив підполковник. І тепер тільки й думає, як би скоріше вирушити до своїх. Він піднімався з ліжка, підходив до вікна, довго дивився за Прип'ять. А Юрко йому переказує сільські новини. Що Київ тримається і звідти долинає грім бою. А ось приніс листівку із зведенням Радянського Інформбюро. Скинули її вночі наші літаки. Підполковник завжди радо зустрічає Юрка, називає його своїм рятівником, обіцяє після війни обов'язково повезти його до себе в гості, в Москву. Макаров корінний москвич, там народився, виріс, працював на заводі, а потім пішов добровольцем в Червону Армію. Під час громадянської війни був у бригаді Котовського. Коли скинули в море барона Врангеля, нагороджений орденом Червоного Прапора. Перед війною Макаров закінчив військову академію, служив в інженерних військах. Тому й призначили його начальником переправи. Дуже важлива була ця переправа, багато нашого війська перейшло по ній на лівий берег Прип'яті.

Не витримав Юрко, похвалився підполковникові, як вони з Вовкою проникли до ворожого складу, винесли з нього зброю, боєприпаси, обмундирування, продовольство. Щоправда, таємниці підземелля Юрко не розкривав. Хай уже колись, як прийдуть наші, можна буде показати Макарову підземні світлиці, заставлені всіляким скарбом.

Підполковник мовчки вислухав Юрка, незадоволено поморщився:

— Не варто, Юрку, йти на такий необдуманий риск.

Юрко ошелешено подивився на Макарова, заперечив:

— Як це не варто, Олександре Івановичу? — у голосі хлопця виразно прозвучала образа. — Ми роздобули майже п'ятдесят автоматів і незабаром передамо їх партизанам. І гранати, і патрони знадобляться. І все інше не буде зайве.

Підполковник слухав Юрка, схвально покивував головою.

— І все ж не варто йти на такі відчайдушні операції,— застеріг він, — без старших, без їхньої згоди і допомоги. Вас же могли схопити. І тут на порятунок нема ніякої надії. Загинули б і ваші родини…

Не на таку розмову сподівався Юрко. Він був