Марина та Сергій Дяченко - Ключ від Королівства

Начальникові варти, сурмачеві, глашатаєві, потім ще по одній людині від кожного цеху…

— І Лансові?

— Ланс загинув.

— Що?!

Гарольд перевів погляд на море.

— Ланс загинув. Він бився… Він урятував нас усіх.

— Коли?!

Двома руками я вчепилася в пісок. Піщинки витікали, сипалися між пальцями, лоскотали долоні.

— Як це сталося?

Гарольд поривчасто зітхнув:

— Після того, як ви зникли, Королівство втратило баланс. Ніби канатоходець іде по канату, і раптом у нього відпадає рука. Він втрачає рівновагу. Отак і ми. Кілька днів усі чекали, шукали, думали, ви повернетеся… Потім Оберон наказав… ну, коротше, пішли далі. І почалося: отруйний туман, смерчі, лихоманка… А потім налетіла вона. Королева туману. Ми з Обероном і Лансом стали трикутником, між нами — всі люди… І стояли так, відбиваючись, три доби без передиху. Усіх зберегли. Але гора, під якою ми стояли, не витримала. Пішла лавина. На Ланса. Він її посохом притримав… Поки ми рятували людей… А тільки-но всіх витягнули — він упав. Там і залишився…

Я заплющила очі й побачила все це. Валуни, що летять на голови. Худорлявого й вічно байдужого Ланса, який стоїть проти лавини, стискаючи посох дев’ятьма тонкими нервовими пальцями: «Час — вісім хвилин на сьому. Видимість — обмежена. Тип атаки — каменепад. Площа ураження — максимальна. Часовий зазор — п’ять хвилин тридцять дві секунди. Рекомендовано: провести евакуацію в якомога стисліші терміни…»

— Він загинув як герой, — сказав Гарольд чужим і байдужим голосом.

А я загину як зрадник.

* * *

Уранці мені дали попоїсти — не пам’ятаю, що було в мисці.

Начальник варти з’явився за мною, щоб відвести до шатра. Не пам’ятаю, що він мені сказав.

Королівство цього ранку зібралося навколо шатра, начальникові варти довелося навіть прикрикнути, щоб звільнили дорогу. І в шатрі було повно народу — всі, про кого говорив напередодні Гарольд. Гачконосий комендант, канцлер, одягнений у чорне, сурмач і глашатай, представники від кожного цеху — і в центрі Оберон. Я мигцем глянула на нього і відвела очі.

Принц і Ельвіра теж були тут. Обоє червоні, обоє усміхнені. Краще б не бачити таких посмішок.

Начальник варти зайняв своє місце. Я стала поряд із принцом і принцесою. Випрямила спину — хоч на суді хотілося виглядати гідно, а не так, як ця усміхнена парочка.

— Доброго всім ранку, — сказав Оберон. Голос його не змінився — він був, як завжди, спокійний і доброзичливий. Від цього голосу в мені раптом прокинулася надія, я швидко глянула в обличчя королю…

Ніколи раніше він не дивився на мене так холодно й байдуже. Я відвела погляд.

— Отже, панове, ми зібралися тут, щоб почути пояснення від принца Олександра, принцеси Ельвіри й Ліни, мага дороги: як трапилося, що ці троє покинули Королівство в дорозі й тим самим підштовхнули його до катастрофи.

Запала тиша. Навіть ззовні, де чекав рішення натовп, не долинало ані звуку.

— Усе дуже просто, ваша величносте, — почав принц. — Сталося так, що ми з моєю нареченою Ельвірою вирішили прогулятися зоряної ночі… Що цілком природно. Ми відійшли від табору… на кілька десятків кроків. Звичайно, це було нерозсудливо, але ми, зізнаюся, заговорилися. Задивилися на зірки. І раптом! З темноти кинулося на нас чудовисько, схоже одночасно на бика і жабу. Я вихопив кинджал, та моя зброя була безсила проти іклів…

Усі уважно слухали. Принц говорив насилу, від хвилювання в нього стиснуло горло. А мене мучив сором. Уперше в житті я чула, щоб людина так безсоромно брехала, рятуючи свою шкуру.

— …І прийшла нам на допомогу. Ймовірно, їй теж не спалося, вона теж встала, щоб прогулятися, і випадково наткнулася на нас — саме вчасно, щоб врятувати… Правда, Ліно?

Я нервово ковтнула слину. Від мене ще й вимагається всю цю нісенітницю підтвердити?

Оберон несподівано прийшов мені на допомогу:

— Мага дороги ми запитаємо потім. Розказуйте, що було далі, ваша високосте.

— Ну… після нападу чудовиська ми були… розгублені. Ми майже заблукали… Тут спустився туман, така струмлива річка. Підхопив нас усіх трьох і поволочив по дну яру…

— Так це було в яру?

— Це, — принц затнувся. — Ну, загалом… ми опинилися в яру, так. Після чудовиська у нас замакітрилося в голові…

— Настільки замакітрилося, що ви не могли знайти табору за кілька десятків кроків?

— Це було дуже люте чудовисько, — подала голос Ельвіра. — Чи ви не знаєте, ваша величносте…

— Прошу вас, принцесо, помовчіть. У вас буде можливість висловитися.

Ельвіра почервоніла ще більше.

— Отже, вас понесла туманна річка… І куди вона вас занесла?

— У невідому місцевість, — принц підбадьорився, адже тепер він говорив чисту правду. — Ми побачили жінку, виткану з туману, вона жестами й сміхом дала нам зрозуміти…

— Спасибі, досить. Я здогадуюся, що саме дала вам зрозуміти туманна жінка. Принцесо Ельвіро, ви хочете щось додати?

— Так, ваша величносте, — Ельвіра зробила кокетливий реверанс. — Ми чудово розуміємо, як дорого обійшлося Королівству наше раптове зникнення. Однак я повторю — це був нещасний випадок. Так, ніби на нас упало, наприклад, дерево. Ми стільки всього пережили… нам прикро, що в рідному Королівстві нас вважають… я навіть не розумію ким.

— Зрадниками, — тихо сказав Оберон. — Зрадниками вас вважають… Ви підтверджуєте все, що розповідав принц? Ви пішли прогулятися зоряної ночі, прихопивши заплічний мішок з їжею, казанком і змінною білизною? На вас напало чудовисько, схоже на бика і жабу? Але не завдало вам шкоди, а дочекалося, поки на допомогу прийде маг дороги?

— Так, — повільно сказала Ельвіра. — Я тільки не розумію, до чого тут якийсь мішок? І що це за справедливий суд, якщо нас наперед називають зрадниками? Спочатку наша провина має бути доведена, а потім уже…

— Добре, — обірвав її Оберон. — Скажіть ще раз, голосно й виразно: була у вас із принцом мета покинути Королівство чи не було?

Запала тривала пауза.

— Але ж я кажу…

— Ви хотіли піти чи не хотіли?

— Не хотіли, — твердо сказала Ельвіра. — Ми гуляли. У темряві забрели в яр. У нас же немає нічного бачення!

— Тоді запитаємо того, у кого є нічне бачення.

Знову запала абсолютна тиша. Здавалося, що мої вуха ось-ось луснуть і впадуть на долівку.

— Ліно, — сказав Оберон спокійно й холодно, — ти готова відповідати?

— Так.

— Тоді скажи, усе, що говорили тут ці люди, — правда? Ти можеш підтвердити?

Благальні погляди принца й Ельвіри були спрямовані тільки на мене. Цих двох багато разів рятувала від смерті. Я відповідала за них. Так, вони думають тільки про себе. Так, вони брехуни й дурні. Але ж вони, кляті, в дорозі стали моїм Королівством. Невже я берегла їх для ката?

Ну що мені робити? Так — зле,