Марина та Сергій Дяченко - Ключ від Королівства

Розділ двадцять шостий

Брехня

Принц і Ельвіра, взявшись за руки, крокували попереду — точнісінько заблукалі дітлахи, які спочатку загубилася в лісі, а тепер із перемогою — живі все-таки! — повернулися назад. Я пленталася за ними, і щокроку посох у руках ставав усе важчим.

Біля найближчого до нас багаття сиділи стражники й сурмач. Ельвіра та принц ішли, прискорюючи крок. Я встигла почути, як принцеса шепнула: «Насамперед до короля, він повинен почути все від нас, а не…» Її останні слова потонули в гомоні — стражники нас побачили. Вони нас чекали.

Хтось одразу ж побіг через весь табір до королівського шатра. Усюди на шляху того, хто біг, поверталися голови, люди вставали, здіймалися навшпиньки, поспішали до нас — переконатися на власні очі, роздивитися ближче. Я впізнала їх у відблиску великих багать: єгеря і слуг, музикантів, конюхів і того білявого, про якого Ельвіра колись сказала, що він королівський кат…

У мене душа втекла в п’яти. Я всілася на пісок збоку від багаття. Ельвіра й принц щось розказували на два голоси, розмахували руками — їхні чорні силуети на фоні вогню видавалися оксамитовими, плоскими.

— Чудовисько накинулося на нас, і тоді маг дороги… Ліно? Ти де?

Усі повернулися до мене. Сурмач, якого я колись лікувала, підбіг, щоб допомогти мені піднятися. Ніби не помічаючи його простягнутої руки, я знехотя встала й підійшла до вогню.

— Ліна, маг дороги, охороняла нас від небезпек, врятувала, була з нами у багатьох халепах… Ліно, чого ж ти мовчиш? — принц говорив гарячково, ніби йому погрожували негайно навіки заткнути рота. — Розступіться! Нам терміново треба до короля!

У цей час прибіг, захекавшись, гонець від шатра. Це був начальник варти, він дуже схуд за час, проведений у дорозі, і пишні вуса його посивіли.

— Розпорядження короля…

Стало тихо. Навіть принц з Ельвірою замовкли.

— Його величність наказує: прибулих нагодувати й влаштувати на ніч. Не спускати з них очей, щоб знову не зникли. Завтра вранці відбудеться суд і буде ухвалено рішення.

— Е-е-е, — пробурмотів принц. — Я хотів би бачити батька зараз…

— Його величність звелів завтра вранці, — начальник варти дивився спокійно й просто. — Наказ короля.

— Ми розраховували на тепліший прийом, — Ельвіра над силу посміхнулася. — Зрештою, ми подолали стільки небезпек на шляху…

— Наказ короля, моя принцесо. Нічого не можу вдіяти.

Він обвів натовп очима, ніби когось шукав. Його очі знайшли мене.

— Пані магу дороги! Король повелів — ваш посох повернути йому до завтрашнього розгляду.

— Мій… посох?

От і все.

Пришелепуваті принц з Ельвірою. Ще на щось сподіваються, ніби Оберон геть дурень. Мені їх навіть трішечки жаль… Та себе жаль ще більше.

— Будь ласка, — сказала я твердо, навіть безтурботно. — Я мушу віддати посох королю особисто?

— Ні. Передати через мене.

— Візьміть.

Голос мій усе-таки затремтів. Здається, ціле Королівство зібралося зараз навколо, всі дивилися, як я віддаю посох начальникові варти. Мій посох. Посох Оберона зі смарагдово-рубіновим круглим набалдашником.

Цим посохом я, між іншим, провчила туманну бабу…

Я бачила в старих фільмах, як виключали з піонерів перед строєм. Чи знімали погони з якогось кадета. Як відбирали в людини, щоб покарати п, щось дуже важливе, дороге, позбавляли права називатися другом і вірним товаришем. Дуже прикра сцена. Єдиний порятунок — удати, мовляв, байдуже, не дуже й треба.

Я випустила держака з рук. Запитала якомога байдужіше:

— Більше король нічого не велів?

— Нічого. Тільки чекати ранку.

— Значить, чекатимемо.

Ні на кого не дивлячись, я відійшла знову в тінь. «Нагодувати»! «Влаштувати на ніч»! Мені нічого від них не треба. Скоріше б цей ранок, а там, гляди, й голову зітнуть, і можна буде зітхнути спокійно…

Принца і Ельвіру, розгублених, відвели до іншого багаття. Про мене вони навіть не згадали. І дуже добре — бачити їх не можу. Потроху все заспокоїлося — стражники розсілися на своїх місцях, говорили мало, виглядали втомленими й сонними. А той, кого Ельвіра назвала катом, виглядав найпохмурішим — я бачила його обличчя, підсвічене полум’ям. Він був явно не в захопленні від майбутньої роботи. Ще б пак, відрубати голову людині, з якою нещодавно разом рибу вудив!

А де Гарольд? Де Лане? Чому вони не прийшли глянути на мене? Невже навіть не запитають, не дадуть і слова вимовити на своє виправдання? Адже я зовсім не винувата — це принц з Ельвірою обдурили мене, втягнули в історію. Невже мені навіть не дозволять захищатися?

Не може бути. Оберон — справедливий, а отже, на суді й мене вислухають. А я не буду нікого вигороджувати — розповім усю правду, всю до копієчки. І нехай принц з Ельвірою спробують щось заперечити!

Зрештою Оберон обіцяв, що мене нізащо не стратять! Я запитала: «Ви — суворий король?» А він сказав: «Гарантую…» Я людина з іншого світу, мене не можна страчувати. Адже якщо я не повернуся — мій світ так і залишиться завмерлим, мов фотографія. Нехай король зневажає мене, але нехай відправить назад!

А якщо Гарольд і Ланс загинули?

Адже я навіть не запитала у стражників, що було з караваном після того, як ми пішли. Що трапилося? Чи всі живі?

Скрізь згасали багаття. Люди влягалися спати. Над морем сходив місяць — уже не жовтий, а якийсь червоний. Я лягла на бік і підтягла коліна до живота. Мене били дрижаки.

Обидва маги дороги загинули, тепер це ясно як божий день. Чи варто розраховувати на пощаду?

Я заплющила очі.

Усе переплуталося в моєму сні. Оберон у короні та мантії виходив на середину вагона метро, говорив переляканим пасажирам: не турбуйтеся, це всього-на-всього дракон у тунелі…

— Ліно! Ліно!

Здається, я щойно задрімала, а місяць скочив по небу від горизонту до горизонту.

— Ліно! Ти спиш?

Це був Гарольд. Живий. Вискнувши, я обхопила його за плечі, притиснула до себе, задушила б, якби могла. Гарольд живий. Ура! Ура!

І він теж мене обійняв. Так ми обіймали одне одного, як маленькі, хвилини зо дві. Потім зніяковіли й розтиснули обійми.

— Ліночко, ти жива.

— І ти живий. Я вже думала…

— І я думав. Я був упевнений…

— Та припини! Що зі мною станеться! Я навіть цих дурників, Ельвіру й принца, цілісінькими зберегла!

Гарольд спохмурнів.

— Ліно… Правда, що ви втекли? Що це зрада?

Я затримала дихання.

— Гарольде… Я завтра все на суді скажу.

— То це правда?!

— Ні! Звичайно, ні.

Він трохи розслабився.

— Фу-ух… Я так усім і говорив, що цього не може бути. Ти б скоріше померла, ніж зрадила Королівство й Оберона.

— А ти будеш на суді?

— Так. Король звелів бути мені, канцлерові, комендантові…