Марина та Сергій Дяченко - Мідний король

з рук сивого чоловіка хлопчака років п’яти. Хлопчисько ревів так, що сльози розлітались віялом, і рвався до матері.

— Вгамуйся! — Чоловік підвищив голос, і від цього владного покрику і жінка, і дитина примовкли. — Кажуть тобі — не на смерть забираємо і не в рабство, а для служби Імператору! Для могутності! Дикуни… — Він повернувся до двох вартівників у сріблистих панцерах. — Розженіть їх, чого дивитесь! Улаштували тут балаган…

У цю мить хлопчисько укусив його за палець, прикрашений золотим перснем із яскраво-жовтим сяйливим каменем. Сивий чоловік вилаявся, струснув хлопчиська, легко закинув собі на плече.

— Усе, виставу закінчено. Розходьтесь!

Вартівники з підкреслено-байдужими обличчями насунулись на ріденький натовп — кільцем навколо висохлого водограю стояли переважно старі та підлітки, і цікавили їх не стільки вересклива дитина та його мати, скільки величезна крилама, що переступала з однієї перетинчастої лапи на другу. Птах дивився погордливо. На спині в нього були три сідла — два прості й одне м’яке, з поруччям і високою спинкою.

Сивий чоловік ніс дитину до крилами, на потрісканий мармур падали краплі крові з прокушеного пальця, ніби темні монетки. Жінка-мати кинулася слідом, вартівник перегородив їй дорогу списом. Підбіг молодий чоловік, майже підліток, схопив жінку за плечі. Вони були схожі: мабуть, брат і сестра.

— Зажди, — бурмотів брат. — Зажди… Усе вже… Це така річ… Вони кажуть…

Лукс із Розвіяром на спині підійшли непомітно. Поява звіруїна сама собою новина, але мешканці селища були надто захоплені — і вражені — сценою, що розігралась у гущині стародавнього фонтана.

Розвіяр одразу зрозумів, що відбувається, і стиснув плечі Лукса. Той нервово озирнувся:

— Слухай… Може, нам…

— Це імперський маг, — ледь чутно шепнув йому Розвіяр. — І хлопчисько — теж маг. Вони їх забирають маленькими… до Столиці… Навчають… Забирають у батьків…

Лукс закусив губу:

— А ми…

— Це імперський маг, — повторив Розвіяр, вдивляючись у сиву людину з перснем на скривавленому пальці. — Він маг… Як Ранок-Без-Похибки.

Лукс поточився.

— Політаємо на криламі. — Сивий розмовляв із хлопчиськом терпляче й холодно. — От, гляди. Гарне сідло?

Хлопчисько тонко скрикнув. Аж раптом на сивого налетіла хмара мошви, кинулася в обличчя. Той щось швидко сказав, і мошва розлетілась, мовби віднесена поривом вітру.

— Он як… Їдьмо, — уривисто кинув маг. — Гей, допоможіть мені взяти його на сідло!

Вартівники, що стримували натовп, відступили до крилами. У цю мить дівчина років п’ятнадцяти виринула з-поза чужих спин і прослизнула під схрещеними списами. Крилама зашипіла, широко роззявляючи дзьоб.

— Роззяви, — утомлено сказав маг. — Простого діла зробити не дадуть… Забирайся, — кинув він дівчині.

— Не займай його. — Та говорила тихо, але Розвіяр, стоячи осторонь, чув кожне слово. — Або вмреш.

Сивий підняв брови:

— Дурепа. Дикунка. Прощаю.

— Зате я тобі не прощаю!

Сивий вдивився їй в обличчя й раптом насупився:

— То ти…

Дівчина завищала й скинула руки. Маленька біла блискавка зірвалася з кінчиків її пальців і вдарила сивому в лоб.

Сивий хитнувся. Обличчя в нього перекривилося від люті, здавалося, тепер він відкине дитину й одним ляпасом зріже мерзотниці половину обличчя…

І він справді випустив хлопчика — вронив. Потім закотив очі, спустився на коліна й упав на бік.

Натовп закричав чи то від жаху, чи то від радості. Мати підхопила дитину й кинулась бігти, розпихаючи односельців. Вартівники, ошелешені, стали плечем до плеча і наставили на дівчину списи.

Та, приголомшена подіями не менше за всіх свідків, відступила на декілька кроків. Подивилася на свої руки, тоді на простертого на мармурі мага. Підняла очі на вартівників:

— Забирайтесь… Або…

І далі плечем до плеча, вони посунулись до неї, і вона відступила. Наблизившись до мага, що впав, один з вартівників перевернув його горілиць. Очі мага закотилися під верхні повіки, рот розтулився, з кутика тягнулася ниточка слини. На переніссі червоніла вм’ятина, наче від сильного удару.

Натовп стрімко рідшав. Хтось тікав чимдуж. Хтось, навпаки, присувався ближче. Розвіяр стиснув плечі Лукса:

— Вона…

Вершники відступили — повільно, дуже обережно. Відійшли до крилами; до сідел, Розвіяр побачив, були припасовані арбалети…

— Тікайте всі! — закричав він, перекриваючи скрики та бурмотіння. — Біжіть!

Люди кинулись урозтіч, тільки дівчина стояла, не скидаючи ока з вартівників, готова битись і з ними, і з криламою, і з цілим світом.

— Луксе!

Звіруїн зрозумів. Жодна людина не встигла б і не допомогла, але Лукс був напівлюдиною на чотирьох лапах. Він кинувся з місця, перелетів через завалений бортик фонтана, ударив об мармур передніми лапами й одразу ж задніми, пішов у довгий лет і, розпластавшись у повітрі, збив дівчину в ту саму мить, як зірвалися з тятиви стріли.

І Розвіяр, і Лукс чудово знали, як стріляють вартівники на криламах. Стріли протнули повітря в двох місцях на рівні погляду — арбалетники, не змовляючись, цілили в очі. Але дівчина на мить раніше покотилася по мармуру, і Розвіяр, стиснувши колінами Луксову спину, схопив її — за руку й за волосся, і кинув поперек волохатої спини. Метнулися з дороги налякані люди. Розвіяр відчував, як струменить під ним тіло напівлюдини, як перекочуються м’язи під м’якою шкірою, чув вітер, що стогнав у вухах. Незахищена спина здавалася широкою, немовби міська брама.

Скригаючи кігтями по камінню, Лукс завернув за ріг. Потім іще завернув. Поселення збудували без усякого плану, тут не було вулиць, тільки благородні руїни — і прилиплі до них невдатні халупи, і зовсім близько був ліс, широкі корони, що надійно прикривають згори…

Дівчина обмерла в руках Розвіяра — знепритомніла.

* * *

«У палаці й у хаті, і в триногій оселі майстра на Безземеллі — усюди, де є камін або піч, може з’явитися на світ маг. Він може літати без крил і наказувати каменю, може вбивати вогнем або зцілювати смертельно хворих, але головне його покликання — нести в цей світ те, чого перше не було…»

— Нічого такого я не вмію!

Дівчина сиділа, трусячись, обхопивши коліна руками. На лобі в неї кровоточило садно, у голосі проривалися сльози.

— Я нічого такого… ніколи… Відпустіть мене! Я нічого не вмію! Я не маг, це вийшло випадково!

Лукс сидів оддалік, жував цілющий лист жовтого трилисника, що дивом знайшовся на цій галявині. Готувати відвар не було на чому. Лукс жував квіти і прикладав до розбитих подушечок лап. Це твоє рішення, казав Лукс усім своїм відчуженим виглядом. Рішення вершника, виконане його братом. Ти захотів — я зробив.

— Що ти ревеш, — сказав Розвіяр, стримуючи роздратування. — Ти мага здолала! Імперського мага! Ти всемогутня, можливо, то чого ти ревеш?!

Він лютився все більше і все сильніше нервувався. Рятуючи дівчисько, він не подумав про те, що буде, коли на