Марина та Сергій Дяченко - Мідний король

знайшов свою сумку і за кілька хвилин, одягнений у свою стару одіж, вийшов на пронизувану вітром вулицю.

Піднімалося сонце. Розвіяру здавалось, що й він піднімається над землею, що на ці бліді зимові промені можна обіпертись. Від суденця, що застрягло біля пристані в кризі, падала гостра тінь. Розвіяр ішов із селища назад до роздоріжжя.

Попереду почувся тупіт — точніше, шурхіт землі під лапами в гоні. Розвіяр примружився; назустріч вилетів Лукс, гарячий, спітнілий. Пара клубочіла над його спиною.

Побачивши Розвіяра, звіруїн припав до землі на всіх чотирьох лапах. Дихав важко, вії побіліли від інею. Зустрівши погляд Розвіяра, звузив очі. Хотів щось сказати, але тільки вилаявся по-звіруїнськи.

— Я не туди повернув, — сказав хрипко, безнадійно. — Усю ніч… Ех.

Розвіяр підійшов. Поклав йому руку на плече, ривком притягнув до себе. Лобом уперся в мокрий, прохолодний лоб:

— По-дурному я зробив. Пробач.

І скочив Луксу на спину.

Розділ восьмий

Чи не Розвіяр обіцяв собі ніколи більше, ніколи-ніколи не приносити жертв Мідному королю?

За кілька днів, коли ослабло почуття оновлення, свободи, надзвичайної ясності, він відчув щось на кшталт провини. Ніби насправді зламав присягу. І ще: ночами згадувався закрадливий голос володаря, і був у цих спогадах такий нестерпний жах, що Розвіяр прокидався і не міг заснути до ранку.

Інколи снилась трактирниця. Це були сни, нестерпні по-своєму, але Розвіяр не боявся їх. Інколи ці сни влізали у видіння про дитинство й дім: Розвіяр скригав зубами, коли вві сні вдавалось увійти до рідної оселі, а замість матері за столом сиділа, спершись на стільницю широко розставленими руками, трактирниця. Він намагався прокинутись і не міг, колов трактирницю пером, витягненим з-за вуха, а вона сміялася, не відчуваючи болю.

У середині літа маленька галера без назви висадила їх із Луксом на Камінній Стрілці — косі, що загороджує море від затоки. По Стрілці треба було дістатись до берега, а вже на березі, вище за течією двох маленьких рік, відшукати Чорну Бучу.

* * *

Камінна Стрілка, кажуть, колись була складена руками мільйонів рабів. У прадавні часи тут стояло місто, і Стрілка обороняла його, не пускаючи в затоку ворожі флоти. З тої пори минули віки, від міста лишились порослі лісом руїни, а Стрілка, хоч і осіла, досі височіла над водою, і серед каміння гніздились чиркуни.

Велетенські брили, великі й малі камені, розколини й схили, де нема де поставити ногу, нагадували Луксу рідне Нагір’я. Він посувався, недбало перестрибуючи з однієї ненадійної опори на іншу, а Розвіяр сидів у нього на спині, міцно вхопившись за голі засмаглі плечі звіруїна.

Приблизно на середині Стрілки стирчав із каміння стовп із прибитою до нього імперською райдужною грамотою. Документ казав, що ці землі «від обрію до обрію» приєднані до Імперії і користуються всіма імператорськими ласками, виконуючи при цьому всі належні обов’язки. Папір, не захищений від сонця й негоди нічим, окрім магії, мав вигляд новий і дуже яскравий.

Лукс і Розвіяр перезирнулись.

— Може, і Буча тепер користується ласками? — припустив звіруїн. — Нам же легше — дороги, постоялі двори…

— Патрулі, — сказав Розвіяр.

Лукс підняв голову: високо в небі йшла одинока біла крилама. Змах її крил затулив від подорожніх сонце. Лукс припав до землі.

— А чого нам тепер боятись? — Розвіяр провів криламу очима. — Навпаки… Ці, що літають, мають багато знати. Тобі не цікаво, що тепер у Нагір’ї? У чиїх руках замок, хто верховодить у порту Фер?

— Так вони тобі й сказали. — Лукс сплюнув. Із тріщини піднялася зміїна голова, одразу за нею друга, і виявилося, що обидві належать одній товстій змії з візерунком-сіточкою на зеленкуватій шкірі. Звіруїн, майже не дивлячись, змахнув важкою лапою, змія втратила одну голову й хутко сховалась між камінням.

— Жерти хочеться, — сказав Лукс.

— Ми снідали.

— А я хочу обідати! Пошукаймо гнізда, зберімо яйця…

— Ходімо. — Розвіяр торкнув п’ятами його боки. — Хто ж у таку пору яйця чиркунів збирає? Вони всі вилупилися давно й оперились, тільки стрілою можна збити!

Хвилі набігали на Стрілку з боку відкритого моря. Галера вже зайшла далеко і здавалася комахою, що повзе по воді: ніби лапки, злітали й спускались тонкі весла. З боку затоки вода була спокійна, крізь неї виднілись водорості на дні і де-де — іржаве залізо.

— Подивімось, — сказав Розвіяр.

Лукс обережно спустився до води. На дні, за кілька кроків од берега, валявся іржавий шолом, із тих, що нашвидку кують ополченці. Навіть крізь водорості, що сплутали його, було видно глибоку вм’ятину.

— Ото ще, — сказав Лукс.

Уздовж Стрілки з боку затоки валялись іржаві наконечники списів, погнуті вила, уламки поганих, недбало виготовлених обладунків. Перебираючись із каменя на камінь уздовж гряди, Лукс і Розвіяр дісталися нарешті до берега. Там, під старими деревами, каміння лежало пірамідою: хтось зносив його зі Стрілки і складав один на один. На верхівці піраміди стояв ще один стовп, і до нього була прибита грамота.

Розвіяр зліз зі звіруїнової спини і, хоч і не дуже хотілось, підійшов прочитати. Це не був ні надгробний напис, ні, як він боявся, смертний вирок. «Імператор тужить за кожним своїм підданцем»: усього шість слів і яскрава печатка, що міниться на сонці.

— Лицеміри, — сказав Лукс.

— Ми не знаємо, що тут було.

— Авжеж, звідки нам знати? Ми ж ніколи не бували в Нагір’ї, нікого не вбивали перед нашими очима, ніяких старійшин…

Лукс казав ніби неумисне, дивився поверх голови Розвіяра і неуважливо всміхався. На боках у нього висіли, приторочені м’яким ременем, дорожні торби з водою й одягом. В одній, ретельно сховані, лежали два непоганих кинджали: вдалось купити при нагоді. Чорна комаха всілась Луксові на спину; звіруїн, не обертаючись, ударив хвостом, і літун упав мертвий на траву.

— І хай там як, нам туди. — Розвіяр указав на стежку, що вела від берега. Чим далі, тим щільніше змикались дерева, приземкуваті, з широкими коронами.

— Це вже твій ліс?

— Ні. — Розвіяр прислухався до своїх спогадів. — Я не пам’ятаю цих місць.

* * *

— Ніхто його не образить, дурепо! Він житиме в палаці, навчатиметься у справжнього майстра і стане великим магом! Пусти руку, бо зроблю боляче!

На місці руїн старого міста виросло селище, де кожний дім був змурований з давніх уламків. У стіну маленької, непоказної будівлі на околиці було вмуровано камінне обличчя — голову статуї поклали в мурівку, ніби звичайну цеглину, але, навіть повалений і принижений, невідомий герой продовжував дивитися на світ із гідністю. А перед домом, у гущавині сухого фонтана, ридала жінка, намагаючись вирвати