Марина та Сергій Дяченко - Мідний король

Розірвана навпіл книжка лежала там само, в барильці для трісок, і декількох сторінок бракувало. Хлопчак-робіт-ник — середній син трактирниці — похмуро возився з казанами й відрами, грів воду.

— Злити тобі? У цебрику? Розвіяр не став відмовлятись. Трактирниця довго мила його, поливаючи з корячка, і комірчина наповнилась парою. Потім йому принесли новий чистий одяг — рукави виявилися короткуваті, але зовсім трохи. Розвіяр сів за стіл. Молодший син трактирниці, років десяти, приніс із кухні миску щойно звареної каші. Він був смаглявий, з блакитними очима, з жорсткими, ніби просоленими, вихрами.

— Теж любила, — сказала трактирниця, помітивши погляд Розвіяра. — Багатьох, так. Не від усіх діти повелися. Від тебе вийде?

Розвіяр засоромився.

— Їж… От я не з любові народилась. Ішли вони валом, розбиті, від Золотих бігли. От скажи: ледве від смерті втекли, і смерть на плечах сидить, поганяє, а все те саме. Та й хтиві, гекса, навіть більше за печірок. Матусю мою й злапали десь. Не її одну… У нас тут по хатах напівкровок наплодилося штук двадцять, потім хто помер, хто пішов, кого продали. А ти звідки?

— Із пригірців.

— Пригірці? — Вона посмутніла. — Ті, що на березі? Що буревієм знесло торік?

— Ні. Я з інших пригірців. Таке плем’я.

— Та невже? — Трактирниця недовірливо всміхнулась. Розвіяр не пам’ятав, щоб вона всміхалась, біле обличчя з запалими щоками змінилось до невпізнанності. — Дурила тобі голову твоя мамка, щоб правди не сказати.

— У мене мамка була гекса.

— Спра-авді? — Жінка сперлась кулаками в стіл, широко розставила лікті, наче ворота. — Не брешеш?

— Ні.

— Чого тільки Імператор не створить. — Вона раптом потяглась уперед і неуважливо провела долонею по його щоці. — Пригірці, чула я колись від пожильця… Точно. А жили вони в Чорній Бучі. Далеко звідси, за Камінною Стрілкою, за Череватим Бором… Край світу, далі нічого нема. Далі самі болота, та й на болотах — гекса голодні…

— За камінною Стрілкою, за Череватим Бором, — пробурмотів Розвіяр.

Слова нічого не значили. За ними не стояла карта, не маячіли дороговкази — але трактирниця виявилась першою людиною на шляху Розвіяра, яка певно знала, що землі його предків — не вигадка.

— Так, це мені пожилець розповідав. — Трактирниця задоволено осміхалась. — Багато чого знав, сердега. Однаково помер, та й усього лишив по собі, що книжку. Мотлох це, нічого не вартий, я в людей тямущих питала… Ось тільки горить добре.

— Горить?! — не витримав Розвіяр. — Самий тільки папір коштує реал за десять аркушів, а слова…

— Міркує, купець! — Трактирниця зненацька розлютилась. — Це за чистий папір стільки платять, а не за списаний, подертий і зацвілий! Гадаєш, я зовсім дурна? Чогось варта твоя книжка, тільки коли тямущій людині у великому місті продати. А до міста дістатись? А повернутись назад? А жерти-пити в дорозі, удома справи покинути? Дорожче виходить, хай краще вже на розпал!

Вона замовкла. Перевірила враження, справлене цією промовою на Розвіяра; той сидів над прихололою кашею, уп’явшись у стіл.

— То бери її собі, коли хочеш, — сказала тоном нижче. — Бери, дарую. А історії… Послухаємо історії твої — увечері, коли гості розійдуться. У ліжечку вмостимось, там і розповіси.

— Я…

— Та ти, а хто ж! Подумаймо, що хоч робити умієш, окрім як на матраці борюкатись. — Вона задоволено всміхнулась. — А то гляди, якщо лінивий, вижену!

* * *

«Судно затрималося через поломку, і капітан вирішив, незважаючи на поради бувальців, перетнути протоку Осиний Ніс перед самим закінченням сезону. Зволікання позначилось би згубно на його гаманці — корабель аж на міжсезоння виявився б замкненим у внутрішньому морі. Але поспіх і відчайдушна рішучість могли коштувати життя і капітану, і команді, й пасажирам…»

Рядки проступали на м’ятому і подертому папері, вибиралися з плям, мов перехожі з калюж, назавжди лишались у пам’яті. У Розвіяра чесалися пальці правої руки — здається, там затиснуто перо, здається, на столі розгорнуто чисту оправу, тільки й лишилося, що перенести літери, що стоять перед внутрішнім зором, на біле.

«…попутний вітер, але не приніс радості. Капітан велів забрати всі вітрила, але було пізно; зі страшною силою корабель тягнуло в протоку, туди, де…»

Розвіяр стояв на колінах біля вогнища, тримаючи книжку обіруч. Його морозило. Жінка — він чув — вийшла на кухню, і звідти долинав її низький, владний голос.

«…мов у киплячому казані. Раптом закричав матрос, що стояв біля борту, — чорна багатопала рука, схожа на клубок змій, вирвалася з води, схопила нещасного, і матрос назавжди…»

Що сталося далі? Хто, окрім автора, вижив? І як йому, хто написав цю книгу, вдалось урятуватись? Здавалося, літери танцюють, узявшись за руки.

«…що все скінчено, і впали у відчай, аж раптом…»

Розвіяр замружився. Рядок урвався: він бачив усе, що встиг прочитати. Чого не встиг — не бачив. «Раптом…»

Це як життя, подумалось йому. Бачу — до цієї миті, до «раптом», знаю, що зі мною було. А що буде потім? Завтра? За хвилину? Оселюся в трактирі, стану хазяйці і чоловіком, і сином, і слугою. Вона покрикуватиме на мене, як тепер кричить на робітників, і митиме теплою водою з коряка. Чи не цього я хотів? Чого я взагалі хотів відтоді, як перестав бути рабом?

А Лукс — він так і не з’явився. Розвіяр, виявляється, у глибині душі чекав, що звіруїн його дожене. З якого дива?

«…що все скінчено, і впали у відчай, аж раптом…»

Тоді він сказав якнайшвидше — щоб не передумати: — Мідний королю, Мідний королю! Візьми, що ціную. Подай, що потребую.

— Дуриндо! Ти її всю спалив, чи що?

Розвіяр досі стояв на колінах перед вогнищем. Полум’я зводило до чорного пічного неба міста та замки, склепіння, мости, і все це щезало в коротку мить, розсипалось і тануло.

Він бачив усе так чітко й виразно. Він розумів так багато. Невиразне бажання, що так довго мучило його, таки здійснилось, і настав крихкий спокій; Мідний король прийняв його офіру. Вона була недостатня; уривок книжки, нехай яка вона люба, замала цінність проти кусня хліба для голодного, з недогарком свічки для приреченого на темряву.

І все-таки Мідний король прийняв жертву.

— Що з тобою? — трактирниця підійшла й ласкаво поклала руки йому на плечі. — Заморився? А нема коли відпочивати — тепер по воду підете з середнім моїм…

— Спасибі. — Він піднявся. — Я піду.

Вона уступилася, зазирнувши йому в обличчя. Він похитав головою, зарані відкидаючи питання, і озирнув кімнату, шукаючи своєї заплічної сумки.

— Поганець ти, — незвично тихо сказала трактирниця.

— Ні. — Він поглянув їй просто в очі. — Я твій боржник. Коли-небудь віддячу.

Вона важко задихала, але не сказала більше ні слова. Розвіяр