Іван Карпенко-Карий - Драматичні твори

Входе Марися і пада йому в ноги.

Що це?!

Марися. Не. губіть мене, не топіть мене — я у вас одна!

Мартин. Ото господи, як злякала, аж ноги затрусились... Встань! Чого тобі? ,

Мари ся. Не віддавайте мене заміж за того жениха, що приїде з города,— я його не люблю, я за нього не хочу...

Мартин. Як?! За. благородного чоловіка не хочеш? За кого ж тебе тоді віддать?

Марися. Віддайте мене за Миколу..

Мартин. Світ навиворіт. Панночці — мужика забажалось!.. Не смій мені про це й заїкаться!

Марися. Я люблю Миколу, і він мене любить, ми будемо щасливі... . ,

Мартин. Що то за слово таке — любить? Кажи мені, що то за слово таке?.. Га? Що воно означа: чина чи дворянство?

Марися. Я не вмію розказать... Я... . .

Мартин. Видумка! Витребеньки! Баб’ячі химерики! Чина, дворянство треба любить, а другої любові нема на світі!..

Марися. Я собі смерть заподію, коли...

Мартин. Не сердь мене, бо я порву на собі всю одежу!.. Чуєш?.. Здуріла дівка, ще й не розгляділа добре благородного жениха, а вже єретується! Та жених такий, що хоч би яка панночка, то з охотою пішла б за нього,— от приїде, то побачиш!.. А про Миколу і не думай! Та я скоріще вб’ю тебе, ніж віддам за мужика; я тебе з дому вижену, я тебе!.. Та я не знаю, що зроблю!.. От дітки! Ти для них піклуєшся, побиваєшся, з шкури лізеш, а вони, замість дяки, серце тобі надвоє роздирають! Мало мені муки з Красовським і так, та ще тебе віддам за мужика, щоб він зуби скалив?.. Іди! Жених, може, вже з гори з’їжджає... Іди одягнися мені у нове плаття, а цих речей щоб я більше не чув!

Марися. Тату!..

Мартин. Який я тато? Що то за тато?

Марися. Папінька!

Мартин. І слухать не хочу! Іди роби, що велять.

Марися пішла.

Не, знає свого щастя; сказано: молоде — дурне... Ох, діти-діти! Якби ви знали, як-то хочеться бачить вас хорошими людьми, щоб ви не черствий хліб їли... Якби-то знали... тоді б ви зрозуміли, що батьки не вороги вам... От трохи погримав, а вже й жаль!.. Воно ж, дурне, дума, що я їй ворог! Ворог за те, що витягаю з мужичества... А чого мені це коштує?.. Колись подякує.

Входе Омелько.

їдуть?

ЯВА VI

Омелько (задихався, не може говорить). ї-ї-ду-уть!

Мартин. Чого ти так засапався? Согіеш, як підпалений кінь. Далеко?

Омелько. Ху-ху-ху!.. Утомився...

Мартин. Ти ж конем їхав?

Омелько. Де там! Упав, к бісовому батькові, з коня...

Мартин. Я ж кажу, що так!.. Далеко?

Омелько. Ні, зараз за могилою і впав! Тілько що виліз на Рака, а...

Мартин. Не про те! Не про те я питаю! Чи далеко їдуть?

Омелько. Та, мабуть, уже близько біля двору. Мартин. Ти ж бачив; хто їде?

О м е л ь к о. А хто ж? Трохим їде — нашими кіньми і нашою натачанкою...

Мартин. А в задку сидить хто-небудь?

Омелько. В задку?.. Не примітив!

Мартин. Чого ж ти біг, бодай ти луснув! (Іде до вікна.) Омелько. Чисто коліно збив, болить, як печене, прибіг попереду, а він ще й лається!.. Чорт на тебе угодить... (Пішов.)

Мартин. Він... Жених!.. (До дверей.) Душко! Палазю! Приїхав! Жених приїхав! Одягайтесь мерщій! А господи, аж серце забилось! Принять треба на славу... (Відчиня середні двері.)

Входе Націєвський, з гітарою в руках, у шерстяній накидці. Мартин іде до дверей, розставивши руки.

Милості прошу, дорогий гостю!

Націєвський кладе гітару на стілець. Обнімаються і цілуються. Завіса.

ДІЯ ЧЕТВЕРТА

Декорація та ж.

ЯВА І

О м е л ь к о і Т р о х п м вносять стола.

Омелько. То це жених нашої Марисі, сьогодня й заручини?

Трохим. Еге. Дорогою він мене частував біля кожного шинку,— гарний панич!

Омелько. Він же й мене частував тоді, як чоботи і кобеняк украли, бодай йому...

Трохим. І що вони там роблять, ті судейські,— такого їх, як галок восени?

Омелько. Бумаги, каже, пишуть.

Трохим. Нащо ж ті бумаги?

Омелько. На продаж. Продають.

Трохим. Та хто ж їх купує, кому вони потрібні, хіба на цигарки?

Омелько. Виходить, є такі люде, що купують. От бачив повіреного, що приїздив? Коні, як змії, тарантас блищить, фурман, наче коробейник Улас!.. Бачив? Отже він бумаги продає. Його фурман дав мені на цигарку легкого тютюну і розказував, що, каже, його пан якісь бумаги пише і продає людям, що кому потрібно, з того й хліб їсть, і будинок має у городі. От і наш пан, каже, купив якісь бумаги у нього на Красовського, а Красовський, каже, довідався, приїздив аж у город, заплатив дорожче, і він продав йому бумаги йже на нашого пана. Так і торгує!

Трохим. Диви!

Омелько. Всякому чоловікові назначено, що робить, з чого хліб їсти і що йому мать! От мені назначено, щоб я без чобіт був і без кобеняка,— і вкрадено.

Трохим. Мабуть, що так... А не чув, коли буде весілля?

Омелько. Не чув. Вчора гуляли довго,— жених і досі спить.

ЯВА II

ѵ Входе Мартин.

Мартин. Чого ви тут стовбичите?

Омелько. Стола від Сидоровича принесли.

Мартин. Ага! Ну, біжи ж ти, Омельку, принеси умиваться паничеві.

Омелько і Трохим виходять.

Ще спить. Сказано, чиновний чоловік, не то що простий шляхтич: ще й чорти навкулачки не бились, а він схопиться

і гасає по хазяйству!.. Нащо вже я, от, здається, зовсім вибився на дворянську линію, а не можу уранці довго спать — боки болять, а треба привчаться! Воно якось так зовсім другу пиху тобі дає. Прийшов хто рано, чи там яке діло по хазяйству, а ти спиш! «Дома пан?» — питають. «Та ще сплять!» О! І всі на пальчиках... Безпремінно заведу такий порядок: чи прокинувся, чи ні, а буду лежать до сніданку.

Омелько несе ночви і відр.о води.

Що це?

Омелько. Та умиваться ж. -

Мартин. Ну і що тобі сказать? Де ж ти бачив, бусурмене, щоб люде в ночвах умивались? Поросят тілько у ночвах патрають, а ти хочеш благородного чоловіка...

Омелько. Та я ж письмоводителеві,дад ночвами ціле відро води на голову вилив.

Мартин. То інча річ — чоловік сирий і